Розділ 8. Накази боса виконуються завжди

— Я можу ще чимось допомогти? — спитав чоловік, дивлячись на Рейчел.

— Ні. Я не смію вас затримувати, — мило усміхнулася вона, розгублено зминаючи краєчок своєї куртки.

— Тоді бувайте, — незнайомець коротко кивнув. Він попрямував до блискучого чорного автомобілю, що самотньо стояв неподалік, навіть не повернувши до неї голову.

Рейчел тим не дуже засмутилася. Вона звичним чином вставила ключ запалення в замок, але раптом почула клацання.

— Очам своїм не вірю! — здивовано й розгублено подивилася на уламок ключа, що опинився на долоні.

Нервово озирнувшись навколо, Рейчел не побачила нікого на порожній стоянці, котра якраз поринула у тьмяне жовтувате світло вуличних ліхтарів. Нікого, окрім незнайомця, що сідав у дорогий автомобіль представницького класу. Рейчел прийняла рішення миттєво.

— Сер? Сер, перепрошую, — крикнула, швидко прямуючи до нього.

Чоловік різко повернув голову, готуючись зачинити свої дверцята:

— Ви мені?

— Так, сер. Я… У мене… Загалом, у мене зламався ключ і я не можу завести автомобіль, — розгублено пробелькотіла Рейчел.

— Це сумно. Станції технічного обслуговування напевно зараз вже закриті, — діловито відповів він.

— Швидше за все. А ви… — Рейчел розгублено дивилася на його привабливе, але геть позбавлене емоцій обличчя. — Втім нічого. Вибачте, що забираю ваш час.

— Автомобілі я лагодити не вмію, тут ви явно не за адресою, а ось підвезти додому можу. Сідайте, — кивнув на сидіння поруч з водійським.

— «Не роби цього. Не роби, Рейчел, — внутрішнім голосом шепнула підопічній Роуз, котра миттєво з'явилася в полі видимості. — Ти не знаєш цієї людини. Хтозна, що в нього на думці».

— Ні. Спасибі вам, але я все ж таки зателефоную до технічної служби, — намагаючись бути ввічливою, відповіла Рейчел.

— Не хвилюйтеся. Самі ж сказали, що я хороша людина. Чого ж тепер боїтеся? — усміхнувся незнайомець. — Заперечуєте сама собі.

— Ви й є хороший. Я від своїх слів не відмовляюся, — пробелькотіла Рейчел, дивлячись собі під ноги.

— То в чому проблема? Сідайте. Нумо. Я не можу чекати тут до самого ранку, — недбало промовив чоловік.

Роуз бачила коливання підопічної, але вже знала, в який бік наступної миті схилиться чаша терезів. Вона відступила.

Рейчел нарешті тихо звернулася до незнайомця:

— У такому разі я повернусь по рюкзак. Дякую за допомогу.

Закинувши на плечі рюкзак і грюкнувши дверцятами свого автомобілю, Рейчел знову відчула, як потом покрилося чоло. Нічого подібного у своєму ще досить короткому житті вона не робила. Поїздка з незнайомцем у його автівці вночі була кричуще неправильним вчинком з її боку, але тут же Рейчел обірвала себе і нагадала про те, що він просто підвезе її додому й не більше.

Він нахилився і, відчинивши їй дверцята, знову поклав руки на кермо, оброблене полірованим світлим деревом.

— Дякую ще раз. Я живу в Таундсвіллі, — Рейчел відчула себе в чужому автомобілі дуже незатишно. Вся та помпезність викликала в ній лише нерозуміння й моторошну незручність.

— Живете у старовинному кварталі? — запитав чоловік.

— Так. Це один з перших кварталів, побудований ще у XIX столітті.

— Добре знаєте історію Вашингтона? — поцікавився незнайомець, плавно повертаючи в один з поворотів на міському роздоріжжі.

— Знаю трохи. Я дуже люблю історію, — усміхнулася Рейчел, зручніше влаштовуючись на краєчку сидіння.

Незнайомець помітив те і іронічно гмикнув:

— Сідайте зручніше й не бійтеся, я невинних дів не їм.

— Цитуєте Шекспіра? — уже менш нервово всміхнулася Рейчел, дозволивши собі ще раз поглянути на нього.

— Шекспіра? Можливо, — він краєм вуст усміхнувся у відповідь.

Рейчел повернула голову до віконця, за яким у густу оксамитову ніч занурювалося місто. Воно було надзвичайно красивим в ту мить. Рейчел замріяно усміхнулася і, повернувши голову до випадкового знайомого, помітила його пильний погляд. Миттю її щоки стали червоними від збентеження. Рейчел перевела дух.

— А ви теж живете тут? Ну, себто у Вашингтоні. Дурне питання. Звісно ж ​​живете. Інакше чому були б тут?! — Рейчел винувато мотнула світловолосою головою і продовжила. — Вибачте, з мене поганий співрозмовник.

—Я тут по роботі. Живу дуже далеко, — усмішка чоловіка здалася Рейчел двозначною.

— Ви, мабуть, таємний агент, — підсумувала вона.

— З чого такий висновок? — пирснув од сміху незнайомець.

— Одягнені так недешево, на крутій машині, а ще досі не представилися, — як на духу виклала Рейчел, невинно змахнувши довгими віями.

— Просто я добре заробляю та й мій безпосередній начальник прихильний до мене. А звуть мене Роман, — відповів він.

— Роман? Яке незвичайне та гарне ім'я. Ніколи не чула. Вам воно пасує, — Рейчел знову зніяковіла.

Роман зазирнув у її глибокі світло-карі очі та миттєво прочитав її душу: така безневинна і чиста, м'яка і довірлива. Податлива, наче віск душа. Він не міг зрозуміти, чому Ліліт досі не схилила її на бік зла, це ж було так легко, але й Мішелю не вдавалося позбавити її гріховних спокус, отже крапля темряви в ній теж таки була.

— Чому ви так дивитесь на мене? — тихо прошепотіла Рейчел.

— Ніколи не зустрічав таких, як ти, — так само тихо відповів Роман. — Майже ніколи.

— Я не знаю, що відповісти. Містере Роман, ми, здається, вже приїхали. Он там мій будинок, — Рейчел дивилася в його темні очі, відчуваючи, як провалюється в якусь глибоку безодню, наповнену густотою і дивною тягучістю.

— Так, приїхали. Всього найкращого, Рейчел, — Роман почекав, поки вона вийде з автомобілю і натиснув на гальма.

Коли автомобіль зник, Рейчел пробрав холодний піт. Вона згадала, що імені свого Роману не називала.

Роуз з сумом дивилася на те, як Рейчел входить до свого дому. Вона не збиралася підніматися до підопічної в квартиру, патрулювати Рейчел планувала з вулиці, розташувавшись на лавці у внутрішньому дворі. Раптом відчула поколювання в грудях, що стрімко посилювалося — з кимось з її підопічних щось діялося. Потрібно було неодмінно летіти на поклик.