Розділ 2. Прописка Пекло і нові знайомства

— Перше Коло — це щось подібне до дрібної риби в озері. Тут працюють ті, хто уникав праці за життя. Якщо зумієш заробити авторитет — тебе понизять до Другого Кола. Там, кажуть, куди крутіше, аніж у нас. Нове обладнання і все таке. Вони навіть на полювання йдуть. Загалом, Ніку, зроби себе сам. Все як у світі живих, — усміхнувся Терренс.

— На полювання? — здивувався Нік.

— Ага! Якщо серйозно, то основне завдання нашої братії, це зібрати якнайбільше Душ. А якщо зумієш привести сюди янгола, то сам Диявол тебе винагородить. Відпочивай тепер, — Терренс розчинився в повітрі так само швидко як і з'явився.

Нік присів на дощату підлогу і, притулившись спиною до стіни, спробував переосмислити все, що йому довелося пережити, або точніше не пережити за останній день.

Прокинувся Нік від власного крику. Ще ніколи в житті так не кричав і не був такий наляканий. Йому наснився жахливий сон про те, що він нібито помер і за свої гріхи потрапив до Пекла. Нік стрепенувся, аби скинути з себе сонне заціпеніння, і побачив порожню напівтемну кімнату, на підлозі котрої лежав.

У не зашторені вікна пробивалося похмуре світло сутінків.

Нічого не змінилось. Все було правдою. Нік насправді був у Пеклі.

Він скочив на ноги і знову закричав. Свідомість охопив страх. Дикий, тваринний жах за своє життя, якого, по суті, вже й не було. Лише тепер прийшло усвідомлення того, що втратив: родину, друзів, масу планів та справ. Не лишилося нічого, тільки Пекло, в якому  належало страждати до кінця віків. Нік розлючено довбав кулаками стіну кімнати доти, поки біль врешті не затьмарив його розум.

— Кликати на допомогу тут не допоможе, — на порозі з'явилася довговолоса азіатка в червоному шкіряному плащі до щиколоток, застебнутому на всі ґудзики. — І стіни товкти теж.

— Ти ще хто така? — гаркнув Нік не обертаючись.

— Я — Ліліт, твоя безпосередня наглядачка, — сховавши руки за спину, вона пройшла в кімнату і холодним поглядом глянула на Ніка. — Жарти скінчилися, Нік Уокер. Скоро ти це зрозумієш.

Наступної миті вони опинилися у величезному безкрайому кар'єрі, де в жалюгідних лахміттях добували пісок тисячі нещасних грішників.

— Тут не кличуть на допомогу і не благають про пощаду. Закликати до янголів-охоронців вартувало у Світі Живих. Тут ти виконуєш дані тобі завдання, доки не вирішить вище керівництво. Ти — Душа Пропаща і ти наш. Це незмінно. Пам'ятай! — Ліліт розчинилася в повітрі.

Наступної миті Нік стрімголов полетів прямо в центр кар'єру з запаморочливого кам’яного стрімчака.

Удар Нік відчув сильніше, аніж міг собі уявити. Піднімаючись на ноги в хмарі пилюки, озирнувся на всі боки. Ніхто з працюючих не обернувся до нього, ніхто навіть не звернув на нього увагу.

Подумаєш, ще одна Пропаща Душа скинута в нескінченні надра кар'єру й приречена страждати там цілу вічність.

Проте однією з характерних рис  Ніка Уокера завжди була завзятість. Після потрапляння в потойбічний світ вона не змінилася, а лише посилилася. Гнити у проклятому кар'єрі він не збирався.

Час у світі мертвих річ вельми ефемерна, немов крила янголів у Раю чи дурне людське слово «назавжди». Він ніби є і водночас його нема. Ти відчуваєш його рух, але разом з тим  здається: він застиг у точці старту, не рухаючись ні на соту дюйма.

Ось так на Першому Колі Пекла проходив час для Ніка Уокера. Нетерпимо важка праця втомлювала. Він як і сотні тисяч Душ, зі знеможеними, ледь помітними обличчями, працював у пекельному кар'єрі, продовбуючи породу за допомогою кирки та молота. Добував гори піску, котрий незрозуміло куди йшов, а наступного дня кар'єр чарівним чином опинявся наповненим знову.

Іноді Ніку здавалося, що демони вищого рангу навмисне відновлювали вміст пекельного кар'єру, виритого Душами, і кожен новий день Пропащі добували один і той самий пісок. Так по колу все тривало нестерпно довго.

Час від часу у кар'єрі з'являлася Ліліт. Вона стежила за роботою Пропащих і якщо хтось, на її думку, працював не на повну силу, демони-наглядачі без сорому відважували нещасним по кілька сотень ударів хлистами. Зі здертих спин Пропащих сочилася кров і вони звивались у страшних муках.

Не дарма у Світі Живих кажуть, що душевні муки сильніші за фізичні. Нік зрозумів цю істину сповна. Після чергових побоїв його тіло перетворювалося на суцільну криваву рану. Він все думав про те, як його Душа тут може бути настільки матеріальною, що з ран стікає кров, але відповіді не знаходив. До того ж у його теперішньому стані була ще одна деталь — яким би сильним не було побиття, наступного дня на тілі не залишалося жодних слідів. Наче вчорашнє було не більше аніж кошмарний сон.

У той день, сто п'ятдесятий за рахунком Пекла, Нік ні на що не сподіваючись вийшов з дому на своїй вулиці і встаючи в ряд таких же як він Пропащих подався до кар'єру. Там їх вже чекала Ліліт і ще один чоловік у чудовому брючному костюмі чорного кольору та білій сорочці з золотими запонками й ґудзиками з червоних рубінів. Він стояв у центрі кар'єру у впевненій позі господаря, широко розставивши ноги та сховавши руки в кишенях штанів. Піджак, котрий ідеально сидів на міцному тілі, був застебнутий лише на один ґудзик і на поясі виднівся витончений ремінь відомого французького бренду, що відразу нагадав Ніку один старий фільм під назвою «Диявол носить Прада». Уокер усміхнувся і одразу пожалкував про те. Очі демона в прямому сенсі того слова спалахнули яскраво-червоним полум'ям і важкий погляд опустився на Ніка.

— Я — Роман. І я відповідаю за вас перед Дияволом, — його холодний голос гуркотом грому пронісся кар'єром аж стіни затремтіли. — Сьогодні ви пройдете один тест. Зовсім не складний, але й не легкий. Після нього я вирішу, що станеться з вами далі. Хтось вирушить на Коло нижче, а хтось залишиться тут і далі.

Серед Пропащих почувся протяжний стогін. Ніку захотілося заткнути вуха і більше ніколи не чути той моторошний звук. Він мовчки схилив голову, відчуваючи, що Роман все ще дивиться на нього своїм палаючим поглядом.