Частина І. Історія Заблукалого. Розділ 1. Не хеппі енд

Кажуть, на останніх земних хвилинах перед кожним пролітає все його життя, аби людина могла згадати всіх тих, кого вона любила і всі добрі вчинки, які здійснила.

Нік Уокер з цими людьми б посперечався, якби мав таку можливість. У момент, коли його байк влетів у бетонну огорожу старого цементного заводу на околиці Луїзвілля, він не бачив нікого й нічого окрім пекучого болю не відчував. Тіло перетворилося на якусь субстанцію, що дуже нагадувала желе, а потім на коротку мить виявилося паралізованим. Нік спробував підвестися або хоча б поворухнути рукою, але нічого не вийшло. А потім стало щось вже зовсім негаразд.

Поруч з ним з'явився чоловік у сірому плащі, поділ котрого вільно тріпав вітер. Чоловік буденно подав Ніку руку. Озирнувшись на всі боки, Нік здивовано простягнув йому свою долоню. Тіло миттєво стало неймовірно важким.

— Облиш її, — недбало промовив дивний незнайомець.

Нік озирнувся, дивуючись кого саме залишити пропонує хлопець і незрозуміло знизав плечима, дивлячись на нього.

— Та оболонку залиш. Адже з нею не пустять, — буденно відповів незнайомець.

— Оболонку? — очі Ніка поповзли вгору. Він глянув собі під ноги і мало не зомлів. На землі, поряд з зім'ятим гармошкою байком, лежало його тіло в темно-синій шкіряній куртці та чорних джинсах. Шолом його валявся неподалік, розкроєний навпіл.

— Це я? — поставив вкрай дурне питання Нік.

— Ну не я ж! — пробурмотів незнайомець.

— Я помер? — спитав Нік, щоб переконатися у тому, що й так було очевидним.

— Якщо я тут, то мабуть так, — кивнув незнайомець, заглядаючи до свого блокноту у чорній шкіряній палітурці.

— А ти, значить, Смерть? — знов спитав Нік, намагаючись істерично не розсміятися.

— Тьху! Банальщина та сірість. Яка смерть, де ви, люди, таке взагалі вичитали? Хто вас так просвітив? Я твій провідник зі Світу Живих до Світу Мертвих. Звати мене Діппер, — пробурчав незнайомець, не відриваючи погляду від блокнота. — Ну, ти все там? У мене сьогодні ще справ безліч.

— Розумію, що ти щодня таке робиш, але я помер уперше, прояви хоча б дещицю поваги, — відповів Нік, хапаючись за голову.

— Та годі тобі, мов дівчисько! Ми всі звикли і ти звикнеш. Йдемо, — Діппер знову простягнув долоню і Нік нарешті подав свою.

— То я, отже, Душа? — поцікавився знов Нік, поки вони йшли напівтемним коридором, у якому не було ні початку, ні кінця. Нік навіть не зрозумів, як і коли вони опинилися в ньому.

— Ну Душа, — погодився Діппер, дивлячись перед собою.

— А чого ж я відчуваю все: і дотики, і запахи, і мислити можу? Я матеріальний, чи що?

— Ну, цілком собі матеріальний. Для цього місця, — знизав плечима Діппер. — Ти завжди такий балакучий?

— Так, завжди, — кивнув Нік. — Був.

Сірий напівтемний коридор так і не закінчився. Нік вирішив, що він взагалі нескінченний, але дізнатися напевно не судилося. Діппер раптом різко обернувся до звичайних сірих дверей і тричі постукав.

— Що ж, ти добре тримався. Я й не чекав. Шкода, що не побачимося більше, — Діппер ляснув Ніка по плечу і зник так само, як і з'явився.

Двері відчинилися всередину і Нік, переступивши поріг, опинився у величезному приміщенні похмурого сірого кольору з безліччю кабінок, куди входили та виходили такі ж як і він сам новопреставлені. У центрі приміщення виднілися два ліфти: один холодного білого кольору, другий теплого райдужного.

— Іди, чого витріщився? — гаркнула якась товста тітка з буклями на голові й поспішила до білого ліфта.

Збитий з пантелику, Нік пройшов у першу ж кабінку, де за комп'ютерним столом сиділа миловидна молода дівчина.

— Мені сюди? — невпевнено спитав.

— Так, сюди-сюди. Ось ці провідники вже! Нічого до ладу не пояснять. Нік Уокер, 26 років. Правильно? — защебетала дівчина.

— Зранку був, — кивнув Нік.

— Вже не ранок. Так, знайшла, — вона поправила на короткому носику окуляри, витріщаючись в монітор старенького пошарпаного комп'ютера. — А тут навіть натяку на Рай немає. Бійки, пиятики, гулянки, лайка, безпутні статеві зв'язки. Ох! Нічого доброго. Що ж ви так, містере Уокер? На що життя витратили?

— Ну так вийшло, — спробував виправдатися Нік.

— Ну от Пекло і вийшло. Прошу, — дівчина вдарила печаткою на якомусь листку і покликала наступного.

— Це мені куди? — розгублено спитав Нік.

— До білого ліфта. Не затримуйте чергу, — пробурмотіла дівчина. — А з виду такий зайчик.

Нік намагався розгледіти, що на листочку, але той був білим і здавався зовсім не списаним. Він підійшов до ліфта і двері миттєво відчинилися самотужки. Обкотило крижаною хвилею і Нік ступив усередину дивного ліфта. Дверцята зачинилися і на шаленій швидкості ліфт полетів униз. Нік спробував ухопитися за щось, але стіни були гладкими й рівними, тому його кидало убік. Коли ліфт так само різко зупинився, Нік на ватних ногах вивалився з кабінки і його мало не знудило.

Врешті Нік озирнувся довкола.

Пекло уявлялося зовсім інакше. Полум'я навколо, стогін та крики грішників, киплячі смоляні котли та інша атрибутика специфічного місця, але це пекло було іншим. Здавалося на нескінченних снігових просторах, зворушених легкими сутінками, панує сувора глибока зима.

Ніку здавалося, що це лише сон. Через кілька хвилин він прокинеться і все це марення зникне: і провідники, і ліфти, що летять, і це дивне місце, так не схоже на пекло.

— Уокер? Що розглядаєш? — гаркнув громила-стражник з начисто поголеною головою, одягнений у шкіряні штани та шкіряний піджак чорного кольору. Він несподівано виник поруч із ліфтом. — Давай свою писульку.

Стражник взяв з рук Ніка аркуш і при зіткненні з його пальцями на білизні паперу заблищали яскраво-червоні літери. Аркуш миттєво почав збільшуватися до важкого сувою.

— Ох! Та тут нічого особливого. Розбив машину батька у старшій школі, принагідно її вкравши. Крав алкоголь у магазині в п'ятнадцять, бійок не порахувати, хамство, лінь, лайка, а панночок скільки. Недовго ж з тобою в Чистилищі розбиралися. Стандартний набір та й по всьому, — стражник дістав з невеликої кованої скриньки, котра раптом з'явилася в його руках, акуратний навіть цілком собі симпатичний тонкий браслет з гравіюванням «OH», і кивнув Ніку.