Глава 23

Катя обережно піднялася з ліжка, і перед тим як вийти з палати, ще раз прислухалася. Дихання її батька було рівним і глибоким, вона знала, що уві сні він трохи присвистував (так, як і зараз) через перебите в дитинстві перенісся. Дмитро лежав дуже тихо, і Катя навіть прислухалась - чи дихає він. Охоронець лежав на спині. Його груди ледве помітно піднімалися - все-таки дихає. Лежав він спокійно, не ворушився, тому дівчина вирішила (у всякому разі – сподівалася), що він спить.

Катя вийшла з палати дуже тихо. Двері були добре змащені, і ніяких небажаних скрипів не було.

Щоб дістатися до сходів, потрібно перейти темний вузький коридор (світло Катя включити не зважилася), минаючи кабінет головлікаря. Цю ділянку дуже важливо пройти обережно, ні через що не перечепитися, нічого не зачепити, щоб не розбудити Сашка і Віталія. Катя обережно просувалася в непроглядній темряві, тримаючись вздовж правої стіни і обмацуючи її руками. Ось і двері татового кабінету. Значить, вже десь зовсім близько, максимум за два метри, повинна стояти ваза з штучним деревом. Так і є - через кілька кроків пальці торкнулися неживого листя. Катя провела ногою по підлозі, легенько ковзнувши ногою по краю вази. Дівчина зробила два кроки назад, відійшовши від стіни, і обійшла дерево на безпечній відстані. Тепер можна було йти трохи впевненіше. Хоча і зараз найголовніше не розслабитися і не допустити якусь прикру помилку, розбудивши при цьому сплячих.

Спустившись на перший поверх, Катя підійшла до Сашкового кабінету і повільно повернула ручку. Її побоювання на рахунок того, що Ігор міг закритися зсередини, не підтвердилися. Двері відчинилися, і Катя опинилася в реєстратурі. Працював кондиціонер. Він уже сильно охолодив приміщення, і через кілька секунд, на Катиній шкірі з’явилися мурашки. Хоча, можливо, що не стільки від холоду, скільки від адреналіну. Світло було вимкнене, але через відкриті жалюзі, місяць достатньо освітлював кабінет.

Диван був порожній. Крісло, розгорнуте до вікна, злегка погойдувалось взад-вперед. "Ось де він. Не спить. Цікаво, насправді не чув, як я увійшла, або прикидається? У всякому разі, відступати пізно! .."

Катя обійшла з лівого боку письмовий стіл. "Дивно - очі закриті. Може, все-таки спить?" Вона підійшла до крісла ще ближче, потім, осмілівши, швидко наблизилася впритул, підняла руку ...

- Ах ти, сука! - Ігор вже в наступну мить сильно стискав її зап'ясті. Він подивився на долоню дівчини. У ній нічого не було.

- Відпусти ... - попрохала Катя.

Ігор ще кілька секунд з подивом дивився на неї, потім розтиснув свої пальці.

- Навіщо ти прийшла? Я подумав, ти хочеш мене вбити.

- Сама не знаю ... Мені просто потрібно було тебе побачити.

- Навіщо?

- Поговорити. Я не можу це пояснити, але я не могла не прийти ...

- Хто-небудь знає, що ти тут?

- Ні, я дочекалася, поки всі заснуть.

Вони стояли біля вікна. Катя дивилася Ігорю в очі, потім здригнулася, наче щось згадала, зніяковіла і відвела погляд.

- А як щодо кави? - запитав Ігор, посміхнувшись, і ввімкнув настільну лампу.

- Хороша ідея, - дівчина, ніби, з якимось полегшенням відійшла від столу, і намагаючись не дивитися на Ігоря, дістала з тумбочки і насипала в чашки цукор і каву. Потім включила чайник.

Катя відчувала, що вони багато про що можуть поговорити, але зараз всі слова кудись пропали.

- Ти мене пробач, - порушив Ігор незручне мовчання, - я вже давно збирався вибачитися, але якось слушної нагоди не було. За те, що сильно налякав вранці.

- У тебе ж не було вибору, - вона помовчала деякий час, ніби наважуючись, а потім додала. - І у мене, напевно, теж. Щось зачепило в твоєму погляді, і я не могла пройти повз.

- І що ж це?

- Я тільки зараз зрозуміла. Жодного разу не була на полюванні, але мені здається, такий погляд має бути у пораненого звіра. Неначе підстрелили вовка, і навпроти нього стоїть конкретна людина, щоб випустити ще одну кулю. Вовкові нічого втрачати, він вишкірив зуби і мчить на мисливця. Але не стільки для того, щоб вижити, як в надії, що людина швидше його вб'є, бо рана болить нестерпно і вже немає сил терпіти.

- Ти знаєш мене краще, ніж я сам, - засміявся Ігор. Але в його сміху, наче неживому, залізному, не було ні радості, ні іронії.

- Неправда, ти все і сам прекрасно розумієш.

- Розумію. І бачу, що, не дивлячись на життєрадісний вигляд, біль залишив відбиток і на твоєму обличчі. Тому ти і прийшла сюди.

- Ти правий.

Чайник закипів, Ігор налив окріп в чашки, і кабінет тут же наповнив приємний аромат, що не переплутаєш ні з яким іншим. У м'якому світлі настільної лампи, обстановка здалася затишнішою, на душі у обох стало якось спокійно, і навіть не вірилося, що за вікном все дихає ненавистю, а натовп за парканом готовий розірвати Ігоря на шматки.

- Я не бачу браслета на твоїй руці. Невже ти відмовилася від безсмертя? Це ж твій батько все сконструював. Ти повинна бути першою в черзі, звичайно, після Юри. Він же його спочатку на собі випробував.