Глава 7

На столі остигала недопита кава. Сашко зовсім про неї забув - зараз він був занурений в читання. До першої операції залишалося ще півтори години, все що потрібно було заповнити, він заповнив, і тепер, щоб убити час, вирішив випити кави і почитати. «Все-таки добре, - подумав він, виймаючи з сумки книгу, - що інет відключили. Тепер немає спокуси витріщатися в телефон. Я вже й забув, як приємно гортати справжню книгу, у якій є свій особливий запах». Тримав Сашко книгу про всяк випадок під столом. Навіть якщо тут і дозволялося читати у вільний час, йому все одно було б не по собі, якщо Юрій Михайлович застав би його за цим заняттям. Все-таки робота є робота.

Він навіть не помітив, як відчинилися двері, як тихенько хтось зайшов в кабінет, підійшов до його столу ...

- Тук-тук!

Сашко підскочив від несподіванки, книга впала на підлогу, рукою він зачепив чашку, і тільки завдяки тому, що була вона вже не повною, кава не пролилася на стіл.

Він здивувався ще більше, коли побачив зовсім не Юрія Михайловича. Хлопець розгублено дивився на дуже красиву дівчину, років двадцяти-двадцяти двох, яка так щиро і заразливо сміялася, що через мить він і сам не зміг втриматися від сміху.

- Ну ви мене і налякали!

- Вибачте, - красуня награно опустила погляд, ніби їй соромно. При цьому весела усмішка все ще не сходила з її обличчя, але було видно, що вона й насправді злегка зніяковіла. - Ось і тато мене часто лає за мої жарти. А я ніяк не можу втриматися. Як найде на мене, абсолютно несподівано! Можу утнути таке, що і сама від себе в шоці буваю.

Сашко заворожено дивився на її білі зуби. Здавалося, такий білизни він в житті не бачив. Напевно, ще й тому, що була дівчина засмаглою, а, можливо, і від природи смаглявою. Волосся її, темне, густе і довге, зараз виблискувало в потоці сонячних променів, що лився з вікна, позаду Сашка. Зросту була трохи вище середнього. Не дивлячись на те, що стояла вона зараз в білому халаті, під ним все одно вгадувалася струнка підтягнута фігура.

Раптом Сашко згадав, що його книга все ще лежить на підлозі. Він тут же дістав її, покрутив у руках і поклав на стіл. На бордовій обкладинці в чорній рамці були видавлені золотисті літери. Альбер Камю «Сторонній».

- Може, присяде? - запитав він у дівчини, вказуючи рукою на диван. – Чай, каву? У мене тут «all in clusive».

- Все включено - напої і спілкування з хорошою людиною! - продекламувала дівчина.

- Дякую за комплімент.

- Та немає за що. Від чаю відмовлюся. Можливо, наступного разу. Просто Юрій Михайлович попросив, щоб я запросила тебе на операцію. Ось я і зайшла. На власні очі побачиш, як все відбувається. Нічого що я на «ти»?

- Та нічого ... - він спробував приховати розчарування в голосі. - Я думав, ти познайомитися зайшла ...

- Ну і познайомитися теж, - дівчина підбадьорливо посміхнулася йому і підморгнула. - Я Катя - анестезіолог.

- Саша - реєстратор, - він встав з крісла і простягнув їй руку.

- Дуже приємно, - Катя впевнено потисла його руку, не як чоловік звичайно, але і не як слабка дівчинка.

- Я думав, щоб стати анестезіологом, потрібно закінчити інститут.

- Логічно. Я і закінчила медичний інститут.

- Так? А скільки ж тобі років?

- Двадцять шість.

- А з вигляду і не скажеш. Тобі даси двадцять, ну максимум двадцять два.

- А скільки даси Юрію Михайловичу? - Катя посміхнулася.

Сашко тут же зареготав.

- Йому взагалі браслет не потрібен! Старше шістнадцяти він ніколи не стане!

Катя теж засміялася.

- Я не ображаюся, - сказала вона, - і йому теж ні слова - не бійся.

- За що не ображаєшся?

- Ну якщо ти не знав, Юрій Михайлович - мій тато.

Сашко відразу перестав сміятися.

- Вибач, - йому раптом стало соромно.

- Та нічого! Я ж кажу, що не ображаюся. І нічого йому не скажу.

По її веселому виду, Сашко зрозумів, що насправді все нормально, і заспокоївся.

- Ну а все-таки, скільки ж йому?

- Це неймовірно звучить, але старше він мене рівно на двадцять років.

- Сорок шість! Дійсно неймовірно!

- Що ж. Про всяк випадок - тато дуже хороша людина, можеш не сумніватися, - Катя помовчала секунду. – Ну, якщо ти згоден побачити операцію, то зайдеш до мене перед початком. Не забудеш?

- Як я можу забути? - Сашко подивився час на мобільному. - Через годину двадцять - у тебе.

Після того як Катя пішла, у Сашка залишилося двоїсте враження. Найголовніше - вона йому дуже сподобалася, але в той же час, він був як би злий на неї. За те, що вона така красива, весела і проста в спілкуванні, за те що їй двадцять шість років.

Сашко подумав, що краще б вона була красивим стервом, як і більшість дівчат з виразною зовнішністю, яких він зустрічав в своєму житті. Було б не так прикро, адже він, чомусь, був упевнений - нічого крім (максимум) дружби, на жаль, від неї чекати не варто.