Глава 4

Зайшовши у власний кабінет, Сашко мало не відчув себе важливою людиною. В глибині душі він, звичайно, розумів, що працює звичайним реєстратором. Але реєстратура уявляється всім як віконечко, біля якого стоїть натовп, і кожен в ньому готовий вбити, аби не пропустити якогось нахабу перед собою. А в віконечку - обличчя бідного чоловічка, а за його плечима стелажі, заставлені «по самі помідори».

Тут все було зовсім не так - просторий кабінет, тиша, ніякого захаращення паперами, на столі кілька карток, паспортів і заповнених бланків з результатами аналізів крові. Юрій Михайлович сказав, що хоч він і головлікар, але тут не лікарня, картки не зберігається, і відразу ж після операції знищуються, паспорти віддаються, так що ніяких зайвих документів бути не повинно. Вся інформація, кому і коли була зроблена операція, зберігається в його комп'ютері.

Надзвичайно сподобалося Сашкові те, що він своїм ключем відкрив свій особистий кабінет. Він увійшов, легенько прикрив за собою двері і кілька секунд оглядав все з порогу. В цей момент він подумав, що якби батьки зараз бачили його очима, то, сто відсотків, відчули б гордість за сина. Сашко навіть дістав телефон, щоб сфотографувати або зняти відео, але передумав. Все одно мобільний зв'язок, як і Інтернет, під час експерименту, в місті К. не працюють. А телефони (крім, звичайно, стаціонарних внутрішньоміських) служили не більше ніж іграшкою, щоб скоротати час. Ось коли все закінчиться, і на кордоні більше не будуть стояти військові, тато з мамою приїдуть до нього в гості, і він сам їм все покаже.

У лівої стіни, метра півтора від входу, чомусь стояв диван, і зовсім не офісний, не шкіряний, а бордовий - звичайно строгий, але все-таки «домашній». Сашко усміхнувся про себе: «Можливо, тут дозволяється подрімати годинки дві». Швидше за все, завдяки дивану, обстановка здалася йому дуже затишною. Посередині дальньої стіни, біля вікна, стояв широкий добротний письмовий стіл і шкіряне крісло. Праворуч від столу - закрита шафа, очевидно для одягу, над нею - дві, поки що порожні книжкові полиці. Зліва ж, на невеликій тумбочці, стояв електричний чайник. Між тумбочкою і диваном був умивальник, на ньому пляшечка з рідким милом, зверху - дзеркало і рушник на гачку. Поруч стояв кулер з повним бутелем води.

Меблі були підібрані зі смаком, все в тон, кольору «червоний горіх». Сашко і не знав, що у дерева може бути такий гарний колір. Він дуже гармоніював з паркетом і навіть з диваном.

Насамперед, хлопець відкрив жалюзі, і все навколо залило сонячним світлом. На душі від цього стало ще радісніше. На вулиці, незважаючи на ранню годину, вже було спекотно, тому він включив кондиціонер і виставив температуру 20°С. Сашко згадав про «чайок, кавусю» і заглянув в тумбочку. Його приємні сподівання справдилися, там стояли: цукор в прозорій банці, дорога кава і дві пачки (чорного і зеленого) хорошого чаю. А ще декілька чашок та чайних ложок.

- Таак, сервіс! - не стримавшись, сказав він. Вийшло якось несподівано голосно, можливо через те, що довгий час ніхто не порушував тамтешню тишу і спокій.

Сашко набрав з кулера води в чайник, в чашку поклав ложку кави і дві - цукру. Поки вода закипала, він вирішив ознайомитися з вмістом свого робочого столу. Там лежали дані всього чотирьох людей - перших пацієнтів ЦД. Одного за іншим він відкрив чотири паспорти, з цікавістю вивчаючи фотографії щасливчиків. Їх усіх він бачив в новинах по місцевому телебаченню, трансляція якого, до речі, теж тимчасово не виходила за межі міста К.

Мер, Семенов Віктор Миколайович (вже, втім, з браслетом на руці), в одному з палаців культури, офіційно нагороджував безсмертям першу четвірку, за заслуги перед містом. З них троє - начальники цехів Заводу. Ким був четвертий, Сашко не пам'ятав. Зараз всі вони перебували в палаті, прямо над кабінетом реєстратури.

«Хто знає, можливо, і ти опинишся серед щасливчиків ...» - раптом спливли в голові слова Юрія Михайловича. Чомусь зараз у все це зовсім не вірилося.