10

— Вечеря не відбулася. Що можна обговорювати? — не відриваючи погляду від Раяна відповіла Міранда.

Було не зовсім ясно чого він добивається і для чого обмінявся змінами. Якби хотів всього лиш поговорити, то міг би зустрітись деінде. Або ж прийти до неї. Для цього не обов’язково проводити ніч разом.

Фраза, так недбало кинута Раяном, подіяла на неї зовсім несподівано. Уява підкинула спогади оголеного торса та міцних м’язів Раяна. Дівчина зітхнула. Спершу його слова здались простими, але зараз… Двозначність слів відчувалась гостріше. І щойно Раян зробив крок вперед вона інстинктивно відступила.

— Чому ти втекла? Невже погодилась на вечерю лише заради того, аби спекатись мене та мати змогу втекти?

Раян, в очікуванні відповіді, свердлив поглядом дівчину. Його кришталево сірий погляд був наповненим очікування та здавався таким щирим, що дівчина на мить завагалася чи не помилилась. Але вагались лише до того моменту, коли не пригадала того вечору.

— Тоді скажи чому ти там з’явився? Переслідував мене? Для чого? У тебе ж був шанс розважитись з тією офіціанткою. Або ж зі Скарлет. То скажи мені, Раяне, чого добиваєшся ти?

На мить поміж них запала тиша. Раян мовчав. Лише жували, які рухались на його обличчі, свідчили про те, що слова Міранди якось вплинули на нього.

—  Мовчиш? — хмикнула Міранда. — Що ж, якщо тобі немає чого відповісти, то не бачу сенсу стовбичити тут. — видихнувши вона додала. — Пробач, мені потрібно працювати. І ти займись чимось корисним. Можеш подрімати навіть. Якщо що — тебе розбудять.

Розвернувшись дівчина вже зробила кілька кроків коли голос Раяна зупинив її.

— А якщо я не хотів цієї уваги? Може я хотів побути хоч трохи не цікавим?

— Ти? — не обертаючись недовірливо всміхаючись Міранда похитала головою.

— Ходімо зі мною. Дещо покажу. — промовив Раян та вхопивши її долоню повів з собою. Чи то через слова Раян, чи то через те, що він міцно тримав її руку. Міранда йшла поруч мовчки. Поки вони не опинилися на терасі позаду готелю.

— Повечеряй зі мною, Блондиночко.

— Раяне, я не…

— Всього вечеря. Жодних офіціантів чи подруг. Хоча я й так і не зрозумів чим вони завадили.

Посміхаючись він підштовхнув Міранду до столика й допоміг їй сісти, а тоді сів сам. Відкривши страви він потягнувся до вина.

— Я не знав яке ти любиш, тож обрав на свій смак.

— Дякую, але я не п’ю. — ледь прокашлявшись додала. — Ми все ж на роботі.

— Точно. - посміхнувся Раян повернувши пляшку на місце. — Тоді пропоную тост брускетами.

Він взяв брускету зі своєї тарілки та піднявши її наче келих промовив:

— За те, що наша вечеря таки відбулась.

— Краще за твій перший місяць роботи. — посміхнулась Міранда та теж підняла руку з брускетою й легенько стукнула нею вдаючи чаркування. А тоді сміючись обоє відкусили по шматку.

— Я краще волів святкувати своє звільнення від покарання.

— Невже все так погано?

— Залежить від розміру чайових, які я отримую.

Міранда відклала виделку та широко відкривши очі уважно подивилась на Раяна.

— Невже ти їх береш?!

— А що? Заробітної плати носія не вистачає для задоволення усіх моїх потреб. — як нічого не бувало відповів Раян та ще й підморгнувши Міранді. — Принаймні я чесний з тобою.

— Може тобі підробіток знайти? — підморгнула у відповідь дівчина й знову взяла виделку в руки. Вона мала б обурюватися. Але ця ситуація веселила її. Зараз Раян виглядав абсолютно простим хлопцем, який й справді живе на одну заробітну плату. Але ж вона знала, що це далеко не так. І для нього ця робота, це лише тимчасово. Містер Дарсі всього лиш намагається щось довести сину. А син — доводить йому. Замість радіти життю вони витрачають його на дрібниці! —пронеслось в її думках й вона мимоволі здригнулась.

Раян, який це помітив підвівся та взявши плед, що лежав поряд. Накинувши його на плечі дівчині він легко обійняв її за плечі. Міранда відразу ж напружилася.

— Що ти…

— Всього лиш намагаюсь зігріти. Ти вже трястись починаєш.

Міранда хотіла заперечити, що здригнулась не через холод. Та зрештою вирішила, що краще хай вже думає, що вона замерзла.

— Чому Балтимор?

— Тут номер з чудовим краєвидом на море. — посміхнулась дівчина й в цю мить робочий телефон Раян подав сигнал виклику.

— Ти ж не зникнеш як минулого разу?

— Це ж довіра. Пам’ятаєш?

Раян кивнув та поспішив до рецепції. Щойно його рука зникла з плечей Міранда відчула, що й тепла стало менше. Вона хмикнула. Він таки вміє бути нормальним. 

— Він не принц, а ти не принцеса. Це не твоя казка. — прошепотіла вона кутаючись в плед. А тоді дістала телефон й перечитала ще раз повідомлення в ньому. - Ось твоя ціль, яка може стати особистою казкою. Зосередься на роботі. — пробурмотіла сама до себе водночас встановлюючи нагадування на наступний тиждень аби не пропустити заплановану зустріч.