Кінець війни

Тхакар сидів на веранді свого палацу, дивився на метушливих слуг у дворі, на фонтан, що дзюрчав перед входом, — і нічого не бачив перед собою. Звістка про зникнення Маруша підкосила його. Ще вчора сповнений сили й енергії чоловік, який лише нещодавно підвівся з ложа тяжкохворого, перетворився на немічного старого, що втратив інтерес до життя.

Пушнур особисто прискакав повідомити своєму раджі страшну новину. Тепер воєначальник сидів у палацовій в’язниці, чекаючи рішення щодо своєї долі. Втрата сина настільки приголомшила Тхакара, що він навіть не зміг одразу вирішити, що робити з Пушнуром, який допустив таке. Безсумнівно, він покарає його, коли знайде в собі сили про це думати. А поки просто сидів на веранді й згадував, як відправляв сина командувати армією.

Трубили бойові слони, яких дражнили погоничі, ревли сурми, гриміли величезні барабани. Але все це заглушував невпинний рев натовпу, що зібрався на площі перед палацом раджі Тхакара.

Усі чекали, коли раджа вийде на широкий балкон палацу й скаже своє слово, а Тхакар тим часом напучував сина у власних покоях.

— Маруше, головне, що ти маєш зробити насамперед, — це навести лад в армії. Дисципліни зараз майже немає, і це зрозуміло — люди стільки років відірвані від своїх домівок, що воювати вже ніхто не хоче. Тож перше — встанови жорсткий порядок. Якщо треба буде — карай будь-кого. Але сам не карай рядових воїнів — за кожну їхню провину карай командира. І не забувай заохочувати тих командирів, у яких найкращий порядок у загоні. Тоді всі вони стануть твоїми найкращими помічниками.

— Та зрозумів я вже все, тату, — відмахувався Маруш. — Ти це мені вже вп’яте повторюєш.

— Ще раз повторю — краще запам’ятаєш. Пушнуру можеш повністю довіряти, але не чекай від нього слушних порад. Він чудовий виконавець, але вирішувати все доведеться тобі самому.

— Я пам’ятаю, тату. Давай уже закінчимо, там давно чекають.

— Добре, — Тхакар відступив на крок. — Повернись ще раз, подивлюся, чи все в тебе гаразд.

Маруш повільно обернувся навколо себе. Парадний білосніжний пагрі[1] підкреслював тонкі риси його обличчя. Діамантове навершя сяяло, мов зоря в безмісячну ніч. Шервані[2], вишитий золотом, не приховував гнучкої й сильної постаті, уже налитої чоловічою силою, але ще з юнацькою стрімкістю рухів. Губи фарбувати Маруш не любив, лише вдягнув свої улюблені важкі смарагдові сережки[3].

Тхакар відверто милувався сином. Саме таким він бачив його у своїх мріях — красивим, сильним, рішучим і мудрим. Саме таким і має бути справжній володар свого народу.

— Іди, сину. Час. І принеси мені голову Баккара та всіх його дітей на таці. Це остання мрія в моєму житті.

— Я зроблю все, щоб якнайшвидше закінчити цю війну, — пообіцяв Маруш.

— Я знаю, сину. А тепер іди. Народ чекає.

Маруш твердим кроком рушив до виходу. Тхакар подивився на сина, що виходив, і спокійно пройшов на балкон.

Натовп, побачивши свого раджу, заревів ще голосніше, хоча, здавалося, голосніше вже було неможливо. Сурми надривалися, на одному з барабанів луснула шкіра. Гул тиснув на вуха.

Тхакар секунду постояв, оглядаючи тисячі людей, які прийшли привітати його сина. Потім різко підняв руку вгору. Майже одразу на площі запанувала тиша; один зі слонів затрубив і стих, заспокоєний погоничем.

— Люди! Я, ваш раджа Тхакар, сьогодні відправляю свого єдиного сина на велику битву з нашим смертельним ворогом! — Тхакар зробив невелику паузу. Натовп мовчав, затамувавши подих. — Ваші батьки, сини й брати гинули на цій війні! Але мій син помститься за них усіх! Незабаром він принесе на золотій таці голову боягузливого Баккара! Ваші рідні повернуться додому! І війна закінчиться!

Тут натовп заревів, уже не в силах стримуватися. Тхакар подав знак, і кілька десятків списоносців із палацової варти древками швидко відтіснили людей і відкрили прохід до воріт.

Одразу ж із-за стіни стайні на прекрасному вороному жеребці вилетів Маруш і помчав крізь ревучий натовп. За ним летів загін вершників у парадному вбранні. У всіх, окрім самого Маруша, у піднятих руках блищали мечі. Поли одягу розвівалися, золото сяяло на сонці, пил клубочився за загоном. Видовище вражало своєю красою й дихало силою та могутністю.

Якийсь роззява кинувся до Маруша, мріючи торкнутися його стремена, але був змитий налетівшим загоном і затоптаний на смерть. Натовп навіть не помітив його смерті — усі зачаровано дивилися на вершників, що віддалялися. І в кожному погляді світилися захват і надія.

Коли Маруш зник за воротами, Тхакар знову підняв руку. Цього разу тиша настала не одразу.

— Коли Маруш закінчить війну, я оголошу найпишніше свято, яке ви тільки можете собі уявити! Я, Тхакар, ваш володар, вірю у свого сина! — і раджа, різко розвернувшись, зник у палаці.

Натовп ще довго ревів від захвату на площі, перш ніж розійтися. Тхакар у своїх покоях згадував очі сина й радів тій силі духу, яку бачив у них. Лише одне трохи непокоїло його — він не побачив у тих очах радості, коли вимагав принести голову Баккара. Але він вірив словам сина й знав, що той виконає обіцяне.

А тепер на терасі палацу сидів старий чоловік і з пустотою у погляді дивився перед собою. Його остання надія і остання любов у житті, його Маруш, загинув на цій проклятій війні. Найбільше Тхакар шкодував про те, що не помер раніше за сина. Це було неправильно, це було жахливо — пережити всіх своїх дітей. Так не мало бути, але так сталося.