Авантюра

Уже дві години Маруш із невеликим загоном найвірніших і найдосвідченіших воїнів просувався вглиб території Баккара. Попереду, на відстані польоту стріли, їхав доброволець у легкому одязі, без зброї та обладунків. Руки він увесь час тримав розведеними в боки на знак мирних намірів. За Марушем рухалися ще шестеро людей.

Маруш боявся. Страх, який він успішно відганяв від себе у своєму таборі, коли планував цей божевільний рейд, накинувся на нього, мов голодний пес на шматок м’яса. Задумана ним авантюра найімовірніше приведе його до загибелі. Але водночас це був єдиний спосіб припинити війну, що стільки років пожирала дві великі держави, а головне — найкращих воїнів. Людей, які могли б прожити повноцінне життя, виростити дітей, збудувати домівки чи храми.

Маруш не хотів цієї війни, але зараз його тіло відчайдушно бажало опинитися якнайдалі від цього місця. Десь у тихому закутку батьківського палацу, де найстрашнішим звіром був павук, що плів свої тенета по темних кутках. Часом юнак насилу стримував тремтіння — не можна було, щоб воїни, які його супроводжували, побачили його страх. Недостойно кшатрію тремтіти від жаху. Сам він навіть не намагався зрозуміти, чого боїться більше — смерті від стріли з хащів, гніву батька, коли той дізнається про цю авантюру, чи провалу задуманого ним задуму.

«Головне, щоб не почали стріляти без розмови. Головне, щоб трапився хтось достатньо допитливий», — думав Маруш.

Панут, досвідчений ветеран, який скакав одразу за ним, теж боявся. Але боявся не смерті. Він боявся, що цей юнак, який так швидко завоював серця старих солдатів і залізною рукою навів лад у вже добряче розхитаному війську, загине, не встигнувши здійснити задумане. Він уже прикинув, як кинеться конем уперед, щоб прикрити Маруша собою, відштовхне його назад, аби дати йому хоча б зайву секунду. Іноді на війні секунда означає так багато, що й цього буває достатньо.

Решта солдатів, які рухалися слідом, не розуміли лише одного — чому вони вирушили в розвідку зовсім без зброї. Думки про зраду Маруша вони навіть не припускали, але, не посвячені в його задум, були сповнені подиву. Розмовляти Маруш усім суворо заборонив, тому кожен залишався наодинці зі своїми думками.

Цей невеликий загін уже встиг далеко заглибитися на територію Баккара, коли перед солдатом, який їхав першим, із густої трави підвівся дозорець із накладеною на тятиву лука стрілою. Зазубрений наконечник недвозначно дивився сміливцеві в живіт.

Той краєм ока вловив рух і одним рухом колін зупинив коня. Після цього трохи вище підняв руки й дуже повільно повернувся до лучника, який у нього цілився.

Кілька секунд вони напружено дивилися один на одного. Потім лучник трохи послабив тятиву й опустив стрілу, усе ще готовий вистрілити будь-якої миті.

Маруш і всі його воїни стояли нерухомо, лише їхні коні тихо пирхали, відчуваючи неподалік інших коней.

— Скільки я тут служу, а вперше бачу таку безглузду компанію, — оскалився в подобі усмішки лучник, що їх зупинив. — Ви що, здатися вирішили? — він кивнув головою в бік Маруша. — А цього павича навіщо тягнете? Сподіваєтеся за нього виторгувати собі добрі умови? Хто він узагалі такий?

Маруш, який заборонив усім своїм супутникам розмовляти із солдатами Баккара, дуже повільно рушив конем уперед. Лучник із посмішкою дивився на нього, продовжуючи краєм ока стежити за першим воїном, а з кущів за його спиною вийшли ще четверо людей, у кожного на тятиві вже лежала стріла.

Дуже повільно Маруш під’їхав на відстань чотирьох кроків до дозорця, який із ними говорив, так само повільно, попередньо показавши порожні руки, спішився й повернувся до нього обличчям.

— Мене звати Маруш, — брови лучника здивовано піднялися, а наконечник стріли миттєво вп’явся поглядом у живіт Маруша. — Я прибув сюди з невеликим загоном, який ти бачиш. У нас немає зброї, бо я хочу поговорити з Баккаром, а не воювати з його солдатами.

— А якщо я зараз прострелю тобі живіт? — знову вишкірився лучник. — Чи ти думаєш, що я ось так тобі й повірю? Гей, хлопці, цей павич запевняє, що він Маруш, син Тхакара, уявляєте? — обернувся він на секунду до своїх. — Хоче поговорити з нашим раджею, а в самого, мабуть, нігті отрутою змащені. Стріляємо їх усіх!

— Зачекай! — раптом крикнув один із лучників, що стояли за його спиною. — Я знаю, як визначити, Маруш він чи ні. У справжнього Маруша за лівим вухом під волоссям є велика родима пляма.

— А ти звідки знаєш? — здивувався перший лучник.

— Я колись служив у палаці Тхакара, ще до війни. І часто бачив, як малого Маруша купали у дворі в кориті.

Маруш так само повільно, як робив усе досі, підняв руку, відкинув густе волосся й показав лучнику родимку за вухом.

Той спантеличено присвиснув.

— Є в нього родимка. То що ж це, братці, виходить — ми сина самого Тхакара впіймали?

— Не ви мене впіймали, а я прийшов до Баккара. У мене до нього є розмова.

— Та байдуже, хто кого впіймав. Підходьте всі по одному. Я вам руки зв’яжу про всяк випадок.

Маруш терпляче повторив:

— Я приїхав говорити з Баккаром.

— А мені начхати, з ким ти хочеш говорити, — огризнувся солдат. — У мене начальник є. Я зараз вас усіх до нього відведу, а він уже нехай і вирішує, з ким ви говоритимете. Або, може, всім одразу голови повідрубує.