Погані новини

На схилах Гірванату стояла приємна прохолода. Хоч спекотне літо ще тільки збиралося поступитися своїми володіннями дощовій осені, але виснажлива спека вже не навалювалася на все живе з першими променями сонця. Напередодні сезону дощів усі жителі північних провінцій Індії запасалися продуктами і готували своє житло до майбутніх злив.

Подібно до інших, до зими, що наближалася, готувалися й Ашшурбаніпал зі своїм учнем. Взявши великі наплічні сумки, вони спускалися в долину.

Перед тим, як зайти в сутінки джунглів, старий зупинився на стежці й дістав щось зі своєї сумки.

— Ось, візьми й одягни собі на потилицю.

— Що це, учителю?

— А ти сам не бачиш? Це звичайна маска.

— А чому її потрібно одягати на потилицю?

Ашшурбаніпал посміхнувся:

— У стародавні часи китайці, здійснюючи перехід через джунглі, в яких водилися тигри, одягали на потилицю маску із зображенням людського обличчя. Вони знали, що тигри мають звичай непомітно підкрадатися до жертви й накидатися на неї із засідки. Приймаючи маску на потилиці за людське обличчя, тигр думає, що людина дивиться на нього і розуміє, що підкрастися непомітно не вдасться. Якщо тигр не надто голодний і не роздратований, як правило, у цьому разі він не нападає.

— А тут водяться тигри?

— Саме в цьому районі я знайшов твого батька, коли його коня задер тигр. А зараз ми просто спробуємо його обдурити.

— Добре, що тигра так легко обдурити.

Ашшурбаніпал зупинився і обернувся до Маруша.

— Легко обдурити будь-кого, зокрема й тебе, коли ти не контролюєш ситуацію. Подумай про це, поки йдемо.

Старий розвернувся і пішов стежкою далі, а Маруш і справді задумався і мовчав до самого привалу.

За півтора дня вони вже були неподалік невеликого села, де Ашшурбаніпал закуповував собі продукти та інші, необхідні для самотнього життя дрібниці — посуд, інструменти, одяг тощо.

— Ашшурбаніпале, скажи мені, будь ласка, як ти можеш жити настільки далеко від усіх інших людей? Тобі не нудно одному? Так і розучитися розмовляти можна.

— Маруше, я ж тобі вже казав, що нудьга виникає тоді, коли твій розум не може знайти собі заняття. Якщо ж тобі є про що думати, то нудьгувати ти не будеш. А в самотньому житті основна перевага в тому й полягає, що ніхто тобі думати не заважає.

— Але раптом тобі терміново знадобиться допомога?

— Якщо мені знадобиться допомога, то я допоможу собі сам, — посміхнувся Ашшурбаніпал.

— А якщо ти серйозно захворієш?

— Щоб серйозно захворіти, потрібно або щось неїстівне з'їсти, або поспілкуватися з уже хворою людиною, або ж сильно переохолодитися і не прогрітися після цього. Я їм тільки перевірену і свіжу їжу, не спілкуюся ні з ким, крім учнів, і завжди тепло одягаюся, коли погода стає прохолодною.

— Все одно, не розумію, як ти можеш жити стільки часу на самоті. Мені обов'язково потрібно з ким-небудь спілкуватися, інакше я себе хворим почуваю.

Ашшурбаніпал знову посміхнувся:

— У тобі дуже багато енергії, і ти поки не знаєш, як цю енергію правильно використовувати. Коли тобі буде стільки ж років, скільки й мені зараз, ти вже будеш уміти знаходити радість і в самотності.

— Можливо, — неохоче погодився Маруш.

Трохи потому подорожні вийшли на узлісся джунглів і побачили попереду закрут невеликої річки та кілька десятків будиночків різного розміру, розкиданих уздовж берега.

Діти, що гралися на околиці, кинули свою гру і втупилися на чоловіків, що йдуть стежкою, з усіх очей. Один із них, найстарший на вигляд хлопчик, зірвався з місця й стрімголов побіг за кимось із дорослих.

Коли Маруш з Ашшурбаніпалом підійшли до крайнього будинку, їх уже зустрічали.

— Здрастуй, Ашшурбаніпале, — привітався огрядний чоловік, з цікавістю поглядаючи на Маруша. Його гулкий бас, здавалося, заповнив простір між будинками, — Ми раді тебе бачити.

— Здрастуй, Кшанхіре, — відповів Ашшурбаніпал, — І я радий бачити тебе і всіх твоїх земляків. Познайомся — це Маруш, син Тхакара, мій учень. Маруше, а це староста цього села, кшатрій Кшанхір. Не дивися, що він такий гладкий — досі ударом кулака бика зупиняє і списом працює, як зубочисткою.

— Здрастуй, Маруше, — низько вклонився староста, — Начувані про нового учня нашого мудреця.

— І ти здрастуй, Кшанхіре, — своєю чергою схилив голову Маруш.

— На тебе чекає один із воїнів твого батька, Ратмір.

Маруш радісно підняв голову:

— Де він? Я хочу з ним поговорити.

— Він зараз на полюванні, але після обіду буде тут. А живе він он у тому будинку біля самого берега. Коли він з'явиться, я скажу йому, щоб він знайшов тебе.

— Добре.

Тут Кшанхір сплеснув руками:

— Та що ж це я гостей, та ще таких шанованих, тримаю на сонці. Ходімо до мене, відпочините в тіні, поїмо і вип'ємо хорошого вина — не соми[1], звичайно, але цілком непоганого, — і він поспішив уперед, гучними криками розганяючи дітвору, що скупчилася навколо.