Батько і син

— Здрастуй, батьку. Ти хотів мене бачити?

— Так, Маруше. Проходь, сідай поруч. Я хочу поговорити з тобою.

— Я поспішаю, тату. Давай, кажи, навіщо покликав.

Тхакар ледь помітно насупився.

— Сядь, Маруше. Твої друзі зачекають стільки, скільки потрібно.

Маруш невдоволено підібгав губи, але все ж мовчки сів на подушки поруч із батьком.

— Скажи мені, Маруше, які твої успіхи в навчанні у поважного Шадіра?

— Тату, але ж він сам щодня скаржиться тобі. Ти краще за мене знаєш, як я вчуся. Він уже до смерті мені набрид своїми повчаннями — «Те не можна, це не можна. А ось такий-то великий воїн у твої роки вже нанизував своїх ворогів на меч, як жеребець кобилу на свій…»

— Замовкни! — Тхакар видихнув, трохи помовчав, уже спокійно продовжив: — Ти не повіриш, але Шадір добре відгукується про твої успіхи у вивченні вед. Каже, що в тебе хороша пам'ять і ясний розум. Тільки посидючості тобі бракує.

— Шадір добре відгукується про мене?! — юнак розсміявся. — Та він просто не сміє сказати тобі правду, батьку. Він на кожному занятті тільки й робить, що сварить мене, називає йолопом і неслухом.

— Шадір хороший учитель, він не буде мені брехати, — Тхакар сумно подивився на Маруша. — Якщо він каже, що ти добре запам'ятовуєш, значить так і є. Якщо він каже, що ти вкрай несерйозний у навчанні, значить це теж правда…

Маруш нетерпляче підхопився на ноги:

— То він усе-таки скаржився на мене?

Тхакар підняв голову і важко подивився на сина. Він мовчав, і Маруш, постоявши ще трохи, сів і вже спокійно запитав:

— Щось трапилося, батьку? Ти вже давно не розмовляв так зі мною.

— Ти вже готовий мене вислухати?

— Так, батьку. Вибач, я не буду більше тебе перебивати.

— Добре, — Тхакар встав і продовжив, неквапливо походжаючи кімнатою: — Ти вже дорослий чоловік. Діліп і Санжай кажуть, що тобі немає рівних ні на мечі, ні зі списом. Але ти продовжуєш поводитися, як дитина. Бавишся в дитячі ігри, цілими днями плаваєш із друзями й бігаєш наввипередки із шудрами. Добре хоч не з недоторканними.

— Але, тату…

— Ти обіцяв не перебивати мене! — Тхакар зупинився і коротко глянув на сина.

— Мовчу, — Маруш картинно закрив рота двома долонями. Тхакар скривився, але не став реагувати на цю зухвалість.

— Так ось, за місяць твоє навчання в Шадіра закінчується, — Маруш радісно посміхнувся. — І я вирішив відправити тебе ще до одного вчителя.

Посмішка негайно зникла з обличчя Маруша, але він не став перебивати батька. Той задоволено хмикнув і продовжив:

— Це не звичайний учитель. Він живе відлюдником, лише зрідка спускаючись із гори. Він не буде розучувати з тобою Веди. Не стане читати тобі моралі. Я навіть не знаю, чому він тебе вчитиме. Швидше за все, він навчить грати тебе в нову гру — в шахи.

Тут уже Маруш не витримав:

— Ти відправиш мене вчитися грати в нову гру?! Батьку, ти суперечиш сам собі. То ти кажеш, що я повинен перестати грати, то збираєшся вчити мене нових ігор.

— Якщо ти зможеш навчитися грати в шахи, я буду дуже задоволений. А тобі це дуже знадобиться в житті.

— Що означає «якщо»? Немає гри, яку я не опанував би. І я обіграю всіх, що у палаці, що в селі в будь-яку гру.

— Не потрібно хвалитися, — посміхнувся Тхакар, відчуваючи, що любов до цього шибеника переповнює його. — Ти справді добре вмієш грати в ігри, але для дорослого життя цього недостатньо. Потрібно ще й уміти приймати серйозні рішення.

— Для цього є ти, тату.

— Я не вічний, — Тхакар сумно посміхнувся.

Маруш стривожено подивився на батька:

— Ти хворий?

— Ні, я в порядку, але не буду ж я жити вічно. Коли-небудь тобі доведеться зайняти моє місце.

— Так це ж буде ще не скоро, — полегшено видихнув Маруш.

— Коли це станеться, в тебе не буде часу вчитися приймати рішення. Ти повинен будеш робити це одразу. І врахуй, що кожна помилка правителя — це сотні й тисячі життів його підданих. Тому, чим менше помилок ти зробиш, тим більш квітучою буде твоя країна.

— Фу, ти лякаєш мене, тату, — скривився Маруш. — Я ще встигну навчитися правити. Ти ще довго проживеш.

— Сподіваюся, що так, — Тхакар твердо глянув на сина. — Але мені вже зараз потрібна твоя допомога, а я не можу тобі довірити своє військо.

— Тату, якщо ти маєш на увазі Баккара, то наші хлопці там і так чудово справляються — жоден гад не проліз на нашу територію.

Тхакар не відводив уважного погляду від сина, і той потупився.

— Що, там не все гаразд? Так, тату?

— Так, сину. Нема кому надихнути людей, вони занадто стомлені багаторічною війною. Ти міг би повести армію в бій, але для цього ти повинен усією душею відчувати відповідальність за свій народ. Поки ти до цього не готовий.