Одужання

Минуло ще три дні, перш ніж Тхакар зміг вставати, не відчуваючи при цьому запаморочення. Але слабкість накочувала на нього після кожного кроку, тож про спуск з гори й думати поки що годі було.

Натомість, було дуже багато часу для бесід зі стариком, що його прихистив. І ці бесіди несподівано дедалі більше й більше захоплювали Тхакара.

Ашшурбаніпал був дуже розумним. Про все, що відбувалося навколо, він мав власну думку, але не намагався її нав'язати співрозмовнику, поважаючи його право на свою точку зору. Таке ставлення спочатку навіть ображало раджу – невже його думка настільки неважлива для старого, що він навіть не хоче сперечатися. Лише через пару днів Тхакар зрозумів, що Ашшурбаніпал доносить йому своє бачення світу не через суперечки, а в неквапливих бесідах, надаючи співрозмовнику самому можливість вирішувати – приймати чи відкидати почуте.

Коли Тхакар почав виходити на схил гори, не відчуваючи сильного болю в розбитій голові, він вже з нетерпінням чекав вечора, коли старик закінчить свої справи по господарству і зможе присісти поруч з ним на веранді, з якої відкривався приголомшливий за красою вид на долину великого Інду. Старий сідав у дивне крісло-гойдалку і починав розповідати про пережите.

Історія життя Ашшурбаніпала вразила Тхакара. Він довго думав про силу волі юнака, який пройшов від спекотних пісків Персії до передгір'їв великих Гімалаїв. Одного з вечорів він прямо запитав:

— Скажи мені, Ашшурбаніпале, що допомогло тобі не пропасти безвісти? Як ти зміг подолати цей шлях?

— Любов і ненависть. Любов до моєї Тіатамат і ненависть до того, хто нас розлучив. Ці два почуття й досі горять у моєму серці. Нехай я не знаю, чи жива ще Тіатамат, чи живий Анушірован, за чиїм наказом я був кинутий у пісках зв'язаний, без найменшої надії на порятунок. А якщо живі, чи пам'ятають вони мене. Я нічого про них не чув, але й забути я нічого не забув.

— Якби ти міг, то помстився б за те, що з тобою зробили?

Старий довго мовчав, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Моє покарання… - він ще помовчав, – Ти, як раджа, прекрасно знаєш, чому генерал карає свого офіцера, якщо той свавільничає. Не для того, щоб показати особисту неприязнь, а просто дотримуючись встановленого порядку. Негоже, якщо кожен солдат поводитиметься на власний розсуд у битві, тоді залишається покладатися на удачу. Скажи мені краще, ти любиш грати в чатранг?

— Не дуже. Гра надто довга, та й кісткам я не вірю – не можна в битві покладатися на удачу.

Ашшурбаніпал посміхнувся.

— Тоді давай я тебе познайомлю з новою для тебе грою. Я називаю її шахи. Вона і простіша, і складніша за чатранг. А головне, в ній немає місця випадковостям – все залежить від твого вміння мислити.

Старий пройшов у дальній куток кімнати і швидко повернувся, без зусиль тримаючи масивний на вигляд мармуровий столик, розкреслений на світлі й темні квадрати. Потім ще раз сходив у той самий куток і приніс невелику коробку, з якої дістав і неквапливо розставив на дошці дерев'яні фігури двох кольорів.

Тхакар з цікавістю спостерігав за цими маніпуляціями.

— Дивись на дошку, Тхакаре. У шахах, на відміну від чатранга, всього двоє супротивників. Один грає білими, другий чорними. Білі фігури роблять перший хід…

Через два дні Тхакар уже без проблем пересувався по майданчику біля веранди, не відчуваючи звичного болю та нудоти. Коли він вперше зміг вийти на веранду, то хотів відразу вимагати від Ашшурбаніпала спустити його до найближчого села, але один погляд на вузьку, круту і звивисту стежку змінив його думку. Для того, щоб рухатися таким шляхом, необхідно мати неабияку спритність і силу.

«Як цей старий зміг затягнути мене такою стежкою?» – здивувався Тхакар.

Як би там не було, але до повного одужання навіть і думати про спуск годі було. Тому Тхакар з радістю почав вчитися грати в дивну, але захопливу гру, що водночас була схожа на прекрасно знайомий йому чатранг, і в той же час разюче від нього відрізнялася.

Ясний розум раджи, звиклий до вирішення складних завдань, швидко засвоював основні премудрості гри. Напади слабкості дратували, але не заважали йому думати. І через пару днів йому здавалося, що він уже давно грає в шахи, тільки раніше не міг знайти хорошого противника.

Зараз же вміння Ашшурбаніпала бачити ситуацію на дошці і передбачати її розвиток на чотири-п'ять ходів вперед просто вражало його. Як людина вкрай честолюбна, Тхакар присягнувся собі, що з часом досягне такої ж майстерності.

Ашшурбаніпал же не тільки не приховував від нього хитрощів гри, але навпаки прагнув якомога повніше розкривати свої комбінації перед Тхакаром, щоб той зрозумів суть того, що відбувається на дошці.

Увечері шостого дня після того, як раджа прийшов до тями, Ашшурбаніпал пояснював:

— Дивись, якщо ти поставиш слона на шосту горизонталь, то можеш вважати партію вже програною.

— Чому? Я ж погрожую твоєму королю.

— Так, але ця погроза подібна до крику самотнього розбійника, що несподівано вискочив перед великим обозом. Секунду він дійсно тримає меч над головою переляканого купця, але вже наступної миті його відтісняє охорона каравану і рубає його на дрібні шматочки. Або ж зв'язує йому руки й ноги, щоб показово стратити в найближчому селі.