Бесіда ІІ

Якщо шукаєш богів, дивись на людей.

Ашшурбаніпал, «Думки про життя»

Схил гори з верандою, що приліпилася до неї. Літній, але ще міцний чоловік набирає у глечик воду зі струмка, що протікає поруч. По схилу вгору піднімається юнак у дорогому вбранні. На його поясі вузький і довгий меч-тулвар[1].

— Здрастуй, Ашшурбаніпале.

— Здрастуй і ти, юначе.

— Мене звуть Маруш. Я син великого Тхакара, володаря цих земель, підкорювача непокірних і найвеличнішого воїна.

— Тхакар – вельми гідний чоловік.

Сказавши це, літній чоловік відвертається, закінчує набирати воду у глечик, без зусиль ставить його собі на плече, йде до будинку і починає займатися своїми справами, зовсім не звертаючи уваги на молодого гостя. Той довго намагається привернути увагу господаря.

— Ашшурбаніпале. Мій батько прислав мене до тебе вчитися.

— Ашшурбаніпале. Я прийшов до тебе вчитися грати в шахи.

— Ашшурбаніпале! Скажи мені щось!

— Гей, мудрецю, може, ти мені хоч щось скажеш? Чи мені додому йти?

— Це нечемно! У тебе гість, а ти з ним навіть не розмовляєш! Я йду додому!

Проте, юнак нікуди не йде. Через деякий час він припиняє спроби поговорити з господарем дому. Сідає на велику колоду на краю майданчика перед верандою, якийсь час сидить нерухомо. Потім починає кидати вниз під обрив камінці, відламує суху гілку й стругає її мечем, стукає отриманою паличкою по стовбуру, вибиваючи складний ритм.

— Нудьга.

— Що?! Ти налякав мене. Хіба можна так безшумно підкрадатися? Ти чув мене? Я прийшов до тебе вчитися грати в шахи.

— Нудьга – це те, що відчуває твій розум у моменти, коли не знає, чим себе зайняти. Нудьга – супутник неробства. Нудьга – подруга дурості. Якщо твій розум не може поставити собі мету, ти відчуваєш нудьгу. Якщо ти не здатен зайняти свій розум думкою, то знаходиш заняття для рук або ніг – стукаєш палицею, кидаєш камінням, займаєшся будь-якою нісенітницею, аби структурувати свій час. Будь-які ігри, бесіди, змагання – що завгодно, аби не відчувати нудьги. Іноді ми готові багато чим пожертвувати, щоб позбутися нудьги. Але найчастіше кидаємо каміння з обриву. Адже був би обрив, а дурень, готовий кинути в нього камінь, завжди знайдеться.

— Я… Та як ти… Я спадкоємець найвеличнішого з воїнів, що жили під цим небом… Я…

— Так я в курсі, в курсі, не хвилюйся так. Не потрібно повторювати, хто ти і навіщо прийшов. Ти просто бездарно витрачаєш час, повторюючи непотрібні слова. Ти ще більше марнуєш час, протираючи своїм задом колоду біля мого будинку. А час – це єдиний доступний тобі зараз ресурс. І єдиний ресурс, який неможливо відновити. Розтрачуючи свій час, ти розсіюєш свою увагу, а це той інструмент, яким ти повинен володіти досконало, якщо хочеш дізнатися щось нове і стати гідним сином свого батька. Гаразд, будемо вважати, познайомилися. Он біля стовпа веранди стоїть великий ящик, бачиш?

— Так.

— Складай туди всю свою зброю, бери он той глечик і проходь у дім. Згодом навчишся вкладати свій час так, щоб це вкладення принесло користь. Ходімо.

— Ходімо, але мій меч залишиться зі мною. Я – син раджі. Моя зброя – це продовження мене самого.

— Ти – молодий баран із гарячим серцем і пустою головою. Якщо ти не робитимеш те, що я тобі кажу, забирайся і приходь, коли трохи порозумнішаєш.

Блискавичним рухом юнак вихоплює тулвар і приставляє його до горла старого. Ще через мить меч, красиво обертаючись і відблискуючи на сонці, летить униз у зарості колючого чагарника під крутим схилом, а юнак сидить біля згаданого ящика і тримається за забите зап'ястя.

— Ой, боляче… Як ти це зробив?

— Руками.

— А-а… А батько казав мені, що ти будеш вчити мене грати в якусь гру.

— Тхакар тобі правильно казав. Я буду вчити тебе грати в шахи, але тільки в тому випадку, якщо ти залишиш свою пиху разом з мечем у цьому ящику біля входу.

Юнак лізе по схилу вниз, довго шукає меч у чагарнику, потім піднімається і довго сидить, злегка потираючи забиту руку, дивиться на сонце, що сідає. Старий проходить із глечиком води на веранду, наливає повний чайник, ставить його на жаровню і сідає в крісло, також спостерігаючи за заходом. Коли вже половина диска сонця сховалася за горизонтом, юнак встає, знімає перев'язь з мечем і дбайливо укладає його в ящик. Потім підходить до ґанку.

— Я згоден вчитися в тебе, високоповажний Ашшурбаніпале.

— Ти погано почув мої слова? Я сказав пиху залишити разом зі зброєю і не діставати, поки я не дозволю. І не клич мене високоповажним, це слово пахне старістю.

Хвилинна пауза.

— Ашшурбаніпале. Ти дозволиш мені стати твоїм учнем?

— Ти вже став ним, коли не пішов. Але легкого життя в тебе не буде. Проходь, сідай поруч, будемо пити чай.

Юнак проходить на веранду, сідає в дивне, незручне спочатку крісло. Видно, що він не збентежений, але не розуміє, як йому себе поводити.