Військова рада

— Нехай твої літа тривають вічно, мій повелителю.

— Хай будуть твої поля родючими, а вороги мертвими.

— Хай…

— Досить славослів'я! Проходьте всі відразу, — немолодий, але міцний чоловік у багатому вбранні роздратовано відкинув віяло зі слонової кістки й різко опустився на подушки, — Я вас усіх не для того покликав, щоб ваші пісні слухати. Для цього в мене співаки є.

На деякий час запанувала тиша, тільки чутно було шарудіння тканин та брязкіт коштовностей. Нарешті, всі посідали на подушки, і дванадцять очей уважно втупилися на того, хто говорив.

Хвилину всі мовчали, потім найстарший порушив тишу:

— Ти покликав нас, великий Тхакаре. Ми готові вислухати тебе і виконати будь-яку твою волю.

— Так, Кхандоре, я покликав вас. Але зараз мені потрібна ваша порада. Ви всі — мої радники, і я хочу почути кожного з вас, перш ніж ухвалити рішення, — важкий погляд намацав очі кожного із присутніх, і тільки Кхандор зміг витримати його і не відвернутися.

— Ми з радістю допоможемо порадою, могутній. Але скажи, в чому твоя скрута, щоб ми могли подумати над своїми словами, перш ніж вони вирвуться з наших вуст.

Тхакар кілька хвилин сидів мовчки, потім встав, жестом змусив радників, що було зірвалися на ноги, опуститися знову на подушки й відійшов до розчиненого вікна. Легкий вітерець злегка колихав невагомі завіски, з-за вікна долинав далекий рев слонів і крики птахів та мавп. Тхакар важко сперся на підвіконня, постояв хвилину, потім обернувся до радників, що чекали.

— Ви всі знаєте, що я вже сімнадцять років веду війну з Баккаром. Ні я, ні він не можемо зібрати достатньо сил для перемоги. Я не відступлюся, доки не побачу його голову, насаджену на кіл перед моїм палацом. Він теж мріє про мою смерть. Але зараз скарбниця майже виснажена, грошей на війну в мене більше немає. Що порадите, мудреці?

У залі повисла тиша, чутно було, як утруднено дихає Кхандор, придушено кашляє Санжай — старший палацової варти. Решта сиділи тихо. Тхакар терпляче чекав.

Першим знову порушив мовчання Кхандор:

— Нехай могутній не гнівається на мене, але я дозволю собі запропонувати закінчити цю війну. Вона вже давно втомила народ — люди не розуміють, за що вони б'ються, і ремствують через збільшення військового податку. Давай відправимо послів до Баккара.

Одним рухом Тхакар опинився прямо перед своїм найстарішим радником, ривком підняв його за грудки і з неприхованою люттю прошипів йому в обличчя:

— Якби я не знав тебе з дитячих років, старий, то я вже стратив би тебе за ці слова. Ти пропонуєш мені забути, як люди Баккара напали на мою Фатіму?! Ти хочеш, щоб я забув, що, захищаючи її, загинули мої сини Кумар і Кімер?! Ти пропонуєш мені пробачити все це?! Ні, поки я не побачу труп Баккара, цього не станеться. Я не хочу дихати з ним одним повітрям і ходити під одним сонцем. Сядь, Кхандоре, і більше не пропонуй мені подібного. Хто ще може запропонувати мені щось корисне?

Спалах люті, здавалося, забрав сили в могутнього правителя. Він зблід, опустився на подушки й поклав руку собі на груди.

— Тобі погано, могутній? — стурбовано підвівся сивобородий Панкандж, придворний цілитель.

— Так, мені погано. Погано від того, що шість мудреців не можуть дати гідну пораду своєму панові. Погано від того, що мій смертельний ворог досі живий, а мої діти мертві. Погано від того, що поруч зі мною немає моєї Фатіми. Це не хвороба тіла — душа моя не хоче жити. І я відчуваю, що близька моя година. Тому я зібрав усіх вас і хочу почути пораду — як мені знищити Баккара. І друге питання, яке я хотів вам задати — на кого мені залишити своє царство? Мій молодший син Маруш не здатен серйозно ставитися до чого б то не було. Весь час він проводить в іграх і розвагах. Він не зможе правити моїм народом, і від цього мені ще болючіше. Але спочатку чекаю поради, як мені перемогти Баккара.

Наймолодший із присутніх — доглядач палацових стаєнь Амітабх — встав з подушок.

— Чи дозволить могутній сказати мені своє слово?

— Говори, якщо є що сказати.

— Основна біда зараз, якщо я правильно зрозумів тебе, повелителю, у відсутності грошей у скарбниці на ведення війни. Простий народ уже не може платити військовий податок більше, ніж платить зараз. Введи додатковий податок на брахманів та купців. Нехай вони наповнять твою скарбницю. Тоді ти зможеш набрати воїнів і розбити свого ворога.

Амітабх сів. Деякий час Тхакар спокійно дивився на нього, потім із сумом відповів:

— Ще п'ять-шість років тому я обсипав би тебе золотом за мудру пораду. Але і брахмани, і вайшья-купці вже давно платять податок втричі проти належного. Вже зараз брахмани-жерці ледве переконують народ, що ця війна угодна богам. Якщо ж я ще сильніше натисну на них, то вони перестануть це робити, і почнеться бунт. Хто стане втихомирювати його, якщо армія ослаблена війною? Ти зі своїми слугами? Якщо ж я введу новий податок на купців, вони просто кинуть свої доми і поїдуть в інші країни — купцям байдуже, де торгувати. І хто тоді привезе нам біле борошно, перські килими й ніжне уруське хутро? Ні, Амітабхе, запізнився ти зі своєю порадою. Чи все ж жерці зможуть платити більший податок? А, Сандхіре?

Чоловік у багатому вбранні, що сидів найдалі від Тхакара, огрядний, незадоволено підібгав губи.