Замість передмови

На великому пласкому камені, теплому після спекотного дня, сидів глибокий старець і вицвілими, але ще ясними очима дивився в бік заходу сонця. Мудрість і спокій, якими був сповнений його погляд, робили його схожим на небожителя. Буддист, подивившись йому в очі, сказав би, що старець досяг просвітлення. Християнин сказав би, що перед ним, напевно, святий, чия душа чиста перед Богом, як душа немовляти. Синтоїст[1] би сказав, що старець осягнув красу світу і злився з ним у повній гармонії. Растаман[2] сказав би, що до старця прийшов Джа[3], і сів би поруч помилуватися заходом.

А сам старець, якби його запитали, напевно, відповів би, що йому просто добре зараз. Зустрічати й проводжати сонце, як старого друга, пити міцний ароматний чай, заварений із доброго десятка трав за власним рецептом, і грати в шахи – гру, часом складнішу, ніж сам світ. Ось ті невеликі радощі, що залишилися в його житті.

Сьогоднішній захід був дивовижно гарний. Величезна червона куля сонця вже майже наполовину сховалася за обрієм, дві смужки хмар перекреслили її так, що здавалося, доки старець дивиться на сонце, воно теж дивиться на нього й трохи мружиться від задоволення. Далеко, на півдорозі до обрію, виблискувала ледве помітна з такої відстані смужка річки, підкреслюючи красу дня, що минає.

В такі хвилини старець любив згадувати минуле життя, давно померлих друзів та вчителів, своїх батьків та свою Тіатамат, любов до якої він зберіг досі.

А згадати йому було що.

Народився він у Персії в родині спадкового придворного знахаря. Батько назвав новонародженого на честь великого ассирійського царя Ашшурбаніпала, легенди про мудрість якого вразили його свого часу. Коли дитина трохи підросла, батько цілими вечорами міг розповідати йому про діяння великого імператора, про його військові походи, про найвеличніший палац, зведений у стародавній Ніневії, про безліч храмів, збудованих у Вавилоні, Борсіппі, Уруці, Харрані, Кальху[4] та інших містах.

Маленький Ашшурбаніпал ріс кмітливою та допитливою дитиною. Він, як губка, вбирав усе, чому вчив його батько та інші вчителі. Математика, астрологія, риторика та лікування давалися йому без жодних зусиль з його боку, достатньо було один раз почути щось нове, і він запам'ятовував це назавжди.

Але не тільки знання робили хлопчика помітним при дворі. Від батьків дісталася йому та непоказна чоловіча краса, що змушує жіночі серця битися сильніше, гнучке і сильне тіло, що витримує будь-які навантаження, а також відкритий і товариський характер, що змушував навіть недругів поважати його. Усе це настільки виділяло молодого Ашшурбаніпала з-поміж інших нероб, що росли при дворі, що вже в юні роки він став придворним радником Ануширвана.

Допитливий розум Ашшурбаніпала намагався ввібрати в себе, проаналізувати та покращити все, до чого він торкався. Одним з найзначніших і найпомітніших нововведень, які він привніс у життя двору, стало перетворення стародавньої гри чатранг[5] з гри випадковості, подібної до нард або простої гри в кості, на гру розуму. Ашшурбаніпал першим запропонував відмовитися від визначення порядку ходу та самого ходу методом кидання кісток, вивів фігури з кутів на краї дошки і перетворив чатранг на гру двох, а не чотирьох гравців.

І, якщо раніше чатранг була просто приємним проведенням часу для знаті, то видозмінена гра стала одним із методів розвитку логічного та стратегічного мислення, пам'яті та вміння аналізувати. Гра настільки сподобалася Ануширвану, що він наблизив до себе молодого радника і майже весь вільний час тепер проводив за дошкою з фігурами, насолоджуючись процесом гри та спілкуванням з ерудованим і розумним суперником.

Ануширван дуже багато зробив для того, щоб нова гра, яку тепер називали шатрандж, максимально поширилася його імперією. Вміти грати для сановників та послів інших країн стало не просто модно, а й необхідно. Нерідко тепер траплялося так, що прохач, який прийшов до царя з будь-яким питанням чи проханням, запрошувався до розкресленого на світлі й темні квадратики столика, і від його вміння пересувати різьблені фігурки залежало рішення Ануширвана.

Але, як не буває дня без ночі, так і удача не ходить без горя. Ашшурбаніпал, що повертався до себе після однієї з ігор зі своїм паном, випадково зустрів в одному з переходів палацу юну красуню Тіатамат.

Долі було завгодно зіштовхнути їх у цьому коридорі і сплести їхні погляди в одне ціле. Почуття, що спалахнуло між ними, було подібне до самуму. Як дикий вітер пустелі зносить усе на своєму шляху, залишаючи після себе пил і пісок, так і їхня любов змусила Ашшурбаніпала забути про все на світі, крім світла очей дочки свого повелителя.

Звісно ж, у палаці неможливо приховати подібне. Знайшлися очі, що бачили закоханих, знайшлися вуха, що чули палкий шепіт, а найголовніше, знайшовся довгий язик, що доніс побачене й почуте до вух Ануширвана.

Страшно розгнівався він. Велів схопити Ашшурбаніпала і призначив на завтра страшну страту – як такого, що обманув довіру свого правителя, але все ж улюбленого радника, велів зварити його в киплячій олії.

Усю ніч плакала від горя Тіатамат біля ніг свого батька. Повірив він їй, що її дівоча честь не зачеплена, скасував на ранок страту. Але пробачити злочинця не зміг. Три дні потому, зв'язаного, з мішком на голові кинули Ашшурбаніпала на східному кордоні володінь Ануширвана, віддавши його на волю Аллаха, великого і милостивого.

Цілий день і половину ночі вчорашній радник, а нині вигнанець без сім'ї та батьківщини тер міцну мотузку об крихкий камінь, дивом знайдений ним наосліп серед пісків і кущиків саксаулу. Коли мотузка, нарешті, лопнула, знесилений Ашшурбаніпал навіть не зміг зняти з голови мішок, що смердів потом і пилом. Він миттєво заснув, але через пару хвилин прокинувся від дикого болю в зап'ястях, що відновлювали чутливість.