8.

— Припустимо, я вам повірив, — Степан розвернув автівку, виїжджаючи з дворів. — поясніть, яке у вас завдання?

— І до чого тут Сільв? — спитала я, мимоволі вглядаючись чи не летить, бува, якийсь крук поряд. 

Та небо було темним і могло легко приховати чорного птаха. Унизу біля ніг розмістила наплічник. Ніяк не могла полишити той скарб, що мама надіслала мені.

— Сільв — це дух нашого лісу, — почав Ені, — напередодні Різдва він набирається сили, аби потім зрости та започаткувати підготовку світу до весни.

— Усе, що ти кажеш не має наукового підґрунтя, — буркнув у свою бороду чоловік.

— А Карм з його зграєю мають? — поцікавився Ліко. Він був одягнений у блакитне та виглядав наймолодшим з усіх.

— До того ж Сільв сяяв. Ти сам бачив!

Степан важко видихнув та кивнув головою.

— Щоб набратися сил, Сільву потрібно відчувати радісні емоції. Такі, що з’являються в людей напередодні Різдва, але… — Ені осікся. 

Усі ельфи зажурено похилили голови.

— Цього року майже не було передчуття дива, — промовив Джо. Він учепився рученятами у свій картатий червоно-чорний кожушок.

— Часи такі, всім нелегко, — промовила я, погладжуючи руденьку мордочку лисенятка.

— Не в тім річ, — озвався Ені, — люди взагалі-то рідко коли спроможні на щиру радість та бажання добра іншим. Для цього існуємо ми — ельфи.

— Детальніше, будь ласка, — зиркнув Степан на коротунів, що повтискалися в сидіння, наче збиралися в ньому розчинитися.

— Тільки відвези нас до центрально парку, — пригнічено вимовив Ліко.

— А ми все розкажемо, — втрутився ельф у синьому, ім’я котрого я встигла забути.

Степан знову кивнув, кинувши похмурий погляд на Ені.

Ельф поправив свою рожеву шапку та продовжив оповідь.

— Нашим завданням було розповсюджувати пилок радості, не егоїстичної, а такої що бажаєш щастя всім іншим, а й самому на серці добре.  

— Зазвичай, ми поступово розповсюджуємо пилок місцями великого скупчення людей, заряджаючи їх святковим настроєм, — додав Джо.

— Та цього року все пішло шкереберть, — Ліко схлипнув. Його круглими щічками нестримно лилися сльози.

— Що ж сталося? — жахнулась я.

— Цьогоріч ми не виконали завдання. 

— Але чому? — розвернулася, вдивляючись у змучене болем обличчя Ені.

— Ми загралися, — урешті вимовив Джо та сховав обличчя за маленькими долоньками.

— Як це? — буркнув Степан.

— Ельфи дуже люблять ігри, — зітхнув Ені.

— Особливо настільні, — підтакнув синьо-кожухний ельф.

— Ормі правду каже, дуже любимо.

— Хтось полишив у нашому містечку гру “Монополія”, — щоки Ені покрились багрянцем.

— І ми загралися, — Ліко витирав долонями сльози.