7.

Степан опустив урешті свою щітку та став поряд зі мною міряючись поглядами з ельфом у шапці.

— Тож хоча б назвіться, — рикнув на них бородань.

— Звісно, — стенув плечима поціновувач шапок, — Я — Ені, це — Ормі, Філіо, Джо та Ліко.

Найменший ельфик Ліко позірно вклонився. 

— І навіщу вам потрібен лис? — Степан перехопив ініціативу на себе, чим почав мене злити. Адже Сільв — мій, а не його.

— Це не звичний лис, а чарівний! Він не може жити звичайним життям, — пояснив Ені.

— Більш того, якщо ми не вбережемо Сільва, за ним прилетить Карм!

— Прилетить хто? — перепитав Степан.

У ту ж мить у шибку вікна важко вдарився величезний чорний птах.

— Ой, лишенько, — пискнув Ліко. 

Безліч чорних птахів приєдналася до здорованя та гатило щодуху дзьобами скло.

Степан кинувся до дверей та замкнувся. Скло задрижало від навали.

— За мною! — гарикнув ветеринар та потягнув мене за вільну руку.

***

 Не встигла я й оком кліпнути, як Степан витяг мене надвір крізь чорний хід лікарні. Поспіхом слідом за нами вискочили ельфи. 

У дужих руках чоловік усе ще стискав щітку з довгим поруччям. 

— Ці птахи дурнуваті, — запищав Ліко. — Та навіть вони вмить знайдуть нас, якщо ми хутко не вшиємося звідси!

— Гаразд! — рішуче проказав Степан, — Прямуймо до автівки.

Він знову потягнув мене за собою. Та заціпеніння, викликане шоком від побаченого спадало, тож я висмикнула руку. Оглядаючи чорний кросовер, заледенілий та притрушений снігом.

Степан швидко зішкрябав сніг щіткою та почав вовтузитися з дверима, що ніяк не хотіли відчинятися.

— То ти й не їхав нікуди, — зненацька буркнула до нього.

— А хай би йому! Чому ж їхати, як я живу в сусідньому під’їзді.

—  Чому ж тоді таким був невдоволеним, коли я подзвонила? — невідомо чому, я перейшла на “ти”, звертаючись до цього незнайомця.

— Злато, — закліпав очима він, коли двері автівки врешті піддалися натиску, — ми рятуємо лисеня від оскаженілих птахів, а тебе цікавить, чому я був недостатньо ввічливим?

Я лишила питання без відповіді.

Ельфи вишукувались строєм. Завважила, що на кожному з них було вбрання різного кольору. На паску в усіх висів сріблястий мішечок, окрім ельфа в жовтому кожушку. Той мав невеличку дерев’яну палицю та невпинно озирався довкола. 

Ені був не тільки в рожевій шапочці, але й рожевому костюмчику. Та попри милий вигляд, він суворо звів брова:

— Якщо не встигнемо виконати завдання, пори року не змінюватимуться, весна ніколи не настане, та радість навіки полишить наші землі.

— Звучить жахливо, — пролепетала я, погладжуючи Сільва. 

Тим часом Степан завів двигун автівки та запустив ельфиків на заднє сидіння. Ми з Сільвом умостилися на передньому.