6.

Щось у статурі чоловіка було неприродним. Дивні випини з боків.

Зненацька поли цупкого пальта розійшлися, з них зіскочив один ґудзик, та мало не вцілив Степанові в чоло.

З новоутвореного отвору визирнуло блакитне око й кліпнуло.

— А хай йому! — буркнув незнайомець. — Розійдись!

Вбоге пальто втратило ще кілька ґудзиків, та з-під нього вигулькнуло штук зо п’ять маленьких чоловічків, що вишикувались рівним строєм.

— Та щоб вас чорти вхопили! — загарчав Степан, схопивши якусь щітку з довгим держаком. — А ну геть!

Чоловік почав розмахувати щіткою, наче мечем, та гномики прудко перескакували з місця на місце та не давали себе зачепити. Один із них і досі мав на собі шапку з помпоном, що налазила йому на очі.

Я очманіло споглядала за діями чоловічків та бородача-ветеринара. Опустила погляд на Сільва, той зацікавлено випнув свого носика. 

— Стривайте! — гомонів чоловічок у шапці. — Ми вам не нашкодимо!

— Нам потрібен тільки Сільв, — пискнув найменший з них.

Степан припинив розмахувати щіткою. Його погляд метнувся на мене, потім на лисеня.

— Віддайте Сільва, та ми поїдемо!
— Ні! — я обійняла маленького.

— Послухайте! Це наш підопічний! Ми наглядаємо за ним!

Чоловічки знову вишукувались рядом.

— Чому ж він опинився на вулиці? 

— Ми трішки недогледіли, — зніяковів найменший чоловічок.

Степан мотав головою, дивлячись то на мене, то на новоприбулих гостей. Щітку тримав напоготові.

— І тепер я маю вам його просто так віддати? — обурилась.

— Принаймні такий в нас був план! — пробурмотів один з чоловічків у картатому кожушку.

— І хто той безхатько?

— Наш лісовик, — зітхнув чоловічок у шапці, — забрав у нас Сільва, щоб провчити!

— І ви хочете, щоб я віддала лисенятко якійсь групці гномиків, що за ним не догледіли! 

— Ніякі ми не гноми! — обурено запищав найменший чоловічок. — Ми — ельфи!