4.

Крокувала засніженою вулицею, а Сільв заховався в полах моєї куртки. Від люті кров вирувала тілом, розганяючи холод. 

Цей паскудник, який мав би бути найдобрішою людиною у світі, що рятує невинних тваринок, виявився зарозумілим грубіяном.

Та нічого… Мені б тільки перевірити, чи з Сільвом усе добре.

Плечі мені віддавлював великий наплічник. І вистачило ж розуму заскочити до Нової Пошти та забрати посилку від мами саме зараз!

Краєм ока помітила чоловіка у довгому пальті та шапці з величезним помпоном, що спинився неподалік та незграбно сперся на стіну. Мабуть, хильнув лишку.

Обтрушена снігом, з почервонілим від морозу обличчям, я спинилась біля дверей клініки. Крізь скло було добре видно великі червоні літери, що склалися в слово “Зачинено”, та освітлений передпокій. 

Натисла кнопку виклику. Після короткого сигналу щось клацнуло у дверях, та я розцінила це як запрошення. 

Стійка реєстратора стояла осиротіло. Горе-ветеринар впустив нас та чухнув до свого кабінету. Невже я розраховувала на теплу зустріч? Сміховинно!

Коли врешті віднайшла його, Степан сидів за монітором комп’ютера. 

— А ось і ви, — буркнув він у свою волохату бороду. — Я попереджав, що у святкові та вихідні подвійний тариф?

Ні! Він не попереджав! 

Я спробувала набути якнайспокійнішого вигляду. Гроші на картці, танули, наче сніг навесні.

— Вітаю, пане Степане! — ввічливість ніби була прошита в мене навіки, я була привітна навіть до цього… вікінга.

Чоловік блимнув своїми світлими очима та знову відвернувся до монітора.

— Ім’я?

— Злата, — викарбувала я.

— Та не ваше, — зітхнув чоловік, — пацієнта.

— А-а-а, — зашарілася, — Сільв, його звуть Сільв.

— Порода?

— Не знаю. Я його тільки знайшла.

— “Метис” напишемо, — промовив утомлено. 

— Та має ж якась бути, бо він дуже гарний.

Чоловік спинив на мені погляд, й на мить здалося, що кутики його губ смикнулися. Та ця мить минула безповоротно, бо голос його лунав стримано й суворо.

— Несіть на огляд! — вказав на канапку. 

Я вийняла Сільва, та все ще підтримуючи його однією рукою, почала роздивлятися. 

Чоловік спинився поряд. Я аж зіщулилася, таким він був великим. Здавалося, однією рукою міг би розчавити цуцика.

— Ну, це точно не метис, — озвався Степан.

— Я так і знала, — радісно вигукнула я. 

— Це, загалом, і не собака зовсім.

— Що?

— Це лисиця. Фенек, якщо бути точнішим.

Відчула, як хапаю родом повітря. І справді в яскравому світлі великої люстри чітко було видно руденьку спинку та світлий животик. І ці вушка! Як я одразу не здогадалась?