2.

Старигань-безхатько з’явився посеред вулиці нібито нізвідки. Принаймні я не помітила його, доки не врізалась, ледь втримавшись на ногах.

— Принцесо, ти саме вчасно, — загомонів він, доки я силувалась віднайти рівновагу, адже ожеледиця заполонила вулиці, а наш дрібненький провулок ще не посипали піском.

— Е, добре, — вичавила з себе, бо ж лишати бідосю без відповіді було б неввічливо.

— Тепер маєш забрати своє, — продовжив чоловік, розкриваючи поли свого пошарпаного пальта.

— Та мені не треба, дя… — я запнулась.

На мене здійняло голову маленьке створіннячко й кліпнуло чорними оченятами. Колір хутра цуценяти годі було й розгледіти у тьмяному світлі вуличних ліхтарів, та він був світленьким з великими лапатими вушками, що стирчали врізнобіч.

— Це Сільв, — проказав старигань, простягаючи мені малого.

— О, ні я не можу, — я й справді не могла дати ради й своєму життю, куди ще й опікуватися чужим. 

І що на те скаже хазяйка квартири, котру я знімала останній рік? Раптом вижене? Ще й з моїм запізненням квартплати!

— Ще й як можеш! — підбадьорив безхатько. 

У темному кінці провулка замайоріли темні постаті. Повіяло холодним леготом, аж сироти побігли шкірою. Сільв поглядав на мене, схиливши голову набік. Нічого милішого мені не доводилося бачити.

— Поспіши, поки інші не забрали, — чоловік боязко озирнувся. — Вони його не варті.

Десь здалека каркнув крук. Безхатько здригнувся. 

Торкнулася рукою маленького створіння. Марево сріблястого сяйва нібито огорнуло Сільва. Я закліпала очима й видиво зникло. Мабуть, примарилося. Забагато працювала останнім часом.

Не встигла я отямитися, як вже тримала в руках клубочок шерсті. У кінець провулка піти не наважилася. Така вже була з дитинства, усього боялася. 

Оминула темний закуток із тінями, ідучи світлою, але довшою  дорогою. Укотре за останні місяці в голові загуділо від надокучливих думок. Коли в цьому житті я звернула не туди? Що зі мною не так?

Чоловік, тобто колишній чоловік, завжди казав, що я зануда, занурена в роботу. Частково так і було. Навіть сьогодні я вимушена була їхати в офіс, доробляти проєкт. Не з власної волі, звісно. Через примху моєї керівниці, що понад рік обіцяла мені підвищення. 

Притисла Сільва. Бідненького пробивали дрижаки. Ну й Святвечір в мене! 

Я озирнулась, та від безхатька не лишилося й сліду. Порожня вулиця. Тільки темна постать, що таки виринула з провулка, й налякала мене до  півсмерті.

— Нічого, маленький, скоро будемо вдома, — зашепотіла я Сільву, та він притисся до мене щільніше.