Радомишльський детектив

Лариса Бондарчук

РАДОМИШЛЬСЬКИЙ ДЕТЕКТИВ

Усі персонажі та описувані події є вигаданими. Будь-який збіг з реальними людьми або подіями є випадковістю.

— Андрію, цього разу просто немає виходу! — шеф поглянув строго й вимогливо. — Все розумію: Різдво, Новий рік, купа свят! Але! Прошу! Востаннє я залучаю тебе як агента на свята! Всі люди зайняті! А ти ж уже працював на Житомирщині! Хлопці там із ніг збилися, не можуть знайти тієї ікони!

Я скривився, але розумів, що відмовити шефу не зможу.

— Так, у Звягелі був. Це Житомирська область. Там було викрадення колтів, і караконджал, і привид…

— А-а-а! Згадав! — шеф так зрадів, наче я вже погодився їхати в Житомир, чи куди там було потрібно, і розслідувати справу погодився. — Сьогодні, буквально зараз, сядеш в автобус. Тут від Києва дві години їзди! А завтра вже повернешся.

— Я обіцяв Олесі, що ми відсвяткуємо це Різдво разом! — я готував на свято сюрприз своїй дівчині. Я таки зважився і хотів запропонувати їй вийти за мене заміж. Вже й обручка куплена. Кохана, напевно, здогадувалася, бо ходила останні дні з загадковим виразом обличчя.

— Андрію, справа життя і смерті! Ти ж не хочеш, щоб наша історія змінилася? Все, що Україна нині має у своїх здобутках — ми повинні берегти! Для нащадків, для наступних поколінь! — шеф почав захоплено розповідати про силу духу й сміливість українців у всі епохи…

— Але я обіцяв...

Шеф перервав мене, бо зрозумів за тембром мого голосу, що я вже здався, погодився.

— Андрію, ситуація критична. Житомирські агенти стверджують, що став активнішим привид монаха у замку Радомишль. Пам’ятаєш новий комплекс, побудований на руїнах? Ми вносили його в реєстри потенційно активних зон. Мали перевірити це вже давно. І ось воно! Перше нагадування! А перевірити слід було ще влітку!

— Привид? — я підняв брови, хоча почав відчувати знайомий трепет, який завжди супроводжував мене на початку розслідувань.

— Не впевнений! Ти повинен все з’ясувати! І ця ікона! Це особисте прохання з Житомирського відділку. Андрію, це ж Полісся! — шеф почав щось клацати у ноутбуку. — Там чаклунських істот багато, мавок, русалок та лісовиків… Відьом теж немало. А в Житомирському відділку людей бракує! Допоможи колегам! У них всі істоти зареєстровані! Там не було донедавна проблем! Але потойбічні гості інколи раптово з’являються, як і скрізь…

Так, шеф має рацію, ми працюємо в одній організації, відомості про яку ретельно засекречені. Такої установи офіційно не існує. Але є співробітники, які виконують особливі місії. Різні міфологічні істоти, які для всіх — міфи, для нас — робота. Їх не так багато, але вони є. Пристосувалися, змінили спосіб життя, живуть поряд із нами… І в час різних важливих для людей свят такі істоти інколи дужчають, бо тоді все навколо набуває потроєної сили…

— Гаразд, — я нарешті здався. — Поїду. Але це востаннє на свята! От, шефе, кожного Різдва в мене якесь розслідування! Ви помітили? Аж смішно. Вже колеги різдвяним духом обзивають…

— Андрію, це востаннє! Присягаюся! — шеф помовчав і додав. — Ну, можливо… Бо різне ж буває! Документи для ознайомлення на пошті, зброю і все необхідне візьмеш у Відділі спеціальних засобів! Удачі, хлопче! І дякую!

Шеф вдячно глипнув на мене і знову заклацав по кнопках ноутбука, а я, кивнувши, вийшов з його кабінету й почав дзвонити Олесі. Розповів про те, що їду у справах і, швидше за все, Різдво вона святкуватиме сама. Але обіцяв, що якщо буде змога — встигнути на свято. Дівчина по той бік телефону промовчала, а потім обірвала зв’язок. І скільки я потім не дзвонив — моя абонентка була «поза зоною доступу». Образилася…

***

Пообіч житомирської траси, яку знають всі кияни й житомиряни, білим покривалом стелився сніг. Автобус їхав швидко. Я дивився за вікно, а в голові роїлися думки про майбутню справу.

Я вже ознайомився з матеріалами. І їхав не просто в місто, а в замок. Замок-музей Радомишль. Він був повністю зруйнований, але відбудований у 2007 році пані Ольгою Богомолець — відомою лікаркою, меценаткою та громадською діячкою. На місці напівзруйнованого млина, перетвореного на звалище, було створено історико-культурний комплекс з єдиним у світі музеєм української домашньої ікони. І саме там, у музеї української домашньої ікони і старожитностей «Душа України» зникла ікона. Це перший і поки єдиний в Україні музей українських домашніх ікон, а також перший і єдиний у світі приватний музей українського сакрального мистецтва. Багато з ікон, так само як і перша, були придбані на барахолках і «товчках». За словами Ольги Богомолець, це були «ікони-сироти». 

Одна з них зникла. Маленька ікона святої Катерини, вмурована в стіну. Не кожен її б розгледів біля входу в бутік-готель «Via Regia». Ну, в принципі, вона не була цінною. Ніхто б не звернув уваги, але на сполох забили наші колеги зі спеціального відділку в Радомишлі. Адже біля ікони, по-перше, бачили привида, а по-друге, вона була захисним артефактом, що закривав перехід до потойбіччя. Є такі місця в Україні, є. Просто ніхто про них не знає. А ті, хто знають, не афішують.

***

Підходячи до замку, я одразу відчув, що не помилився з передчуттям. Всі мої колеги мають розвинену інтуїцію, саме тому нам доручають засекречені справи. Замок у сніговому покривалі був мовчазним і величним, а всередині панувала похмура атмосфера, хоч і наближалися новорічні свята.