Розділ 2. Знайомство

  Так, новини приємні, я жива і, здається, вже не у підвалі. Мене одразу втішило те, що я перебуваю у своїй спальні.

  Світла кімната в блакитних тонах, два великі вікна з виходом на невеликий балкон, який прикривали штори небесного кольору. Ліворуч від дверей знаходився камін, а біля нього два масивні крісла темно-синього кольору. Між ними невеликий круглий столик, а також  ліжко з балдахіном, на якому я лежала. Воно знаходилося праворуч від дверей, які були під два метри, світлі зі срібним різьбленням. Я встала і відчула під ногами так добре знайомий теплий м’який килимок і підійшла до дзеркала навпроти ліжка.

  Виглядала я, м’яко кажучи, не дуже. Чорна сорочка лише підкреслювала мою бліду, як сніг, шкіру, великі заспані блакитні очі, злегка рожеві губи і волосся кольору срібла, яке зараз було схоже на якийсь чагарник, враховуючи те, що воно в мене і так в’ється, це було те ще видовище. Якби мене хтось зараз побачив, впевнена, що подумали б, що зустрілися з вампіром, якого морили голодом принаймні місяць. На додаток, цю картину ще доповнювала моя перебинтована голова, яка, здавалося, ось-ось лусне.

  Але мені зараз було не до цього, потрібно знайти когось, хто би допоміг мені. По-перше, піднятися з підлоги, на яку я впала через жахливий біль. По-друге, переодягнутися і спуститися на вечерю, оскільки в моїй сім’ї не прийнято її пропускати. Навіть якщо ти в непритомному стані, або тебе викрали (щодо останнього я пожартувала).

  Потрібно дізнатися, чи дістався загін назад. Або їх теж десь підстерегли. Хоча за моїми розрахунками засідка була тільки там, куди я потрапила.

– Тамм є… – продовжити я не змогла, оскільки голос мене не слухався.

  Через те, що і наступні три спроби говорити не принесли жодного результату, я вирішила «постукатися» у двері. Десь під ліжком я знайшла свої капці та кинула один у двері. Як і очікувалося, ніхто не прийшов, і тим паче не допоміг мені, я вирішила почекати з другим капцем, оскільки він був моєю останньою надією.

  Звичайно, було дуже шкода використовувати їх так, аж надто вони були красивими, й хоч однією річчю, яка була не чорною, а рожевою. Багато хто подумав би, що у дівчини двадцяти одного року мають бути сукні, взуття та прикраси всіх кольорів веселки, але, на жаль, такі правила в цьому будинку – все чорне.

  Хоча, це навіть не правило нашого герцогства, а скоріше – наказ імперії. Кожен будинок, наближений до імператора, мав свій колір і не мав права носити інший.

  Не минуло і п’яти хвилин, як у коридорі я почула чиїсь кроки, прицілилася і з усієї сили, яка в мене була, кинула улюблений капець. Кроки затихли, і я почула два голоси:

– Ти це чув?

– Ага, хіба це не спальня леді Сальватор?

– Так, може, зайти подивитись, що трапилося?

  Так, Охоронці, так! Ідіть сюди та допоможіть мені! Я не впораюся, або ж покличте когось, але якщо і далі продовжу тут сидіти, то точно збожеволію. І тут я почула далі:

– Може, не треба? Мало що там…

  Я тобі дам, «мало що»! Слово честі, якщо через тебе мені ніхто не допоможе, то після я знайду тебе за голосом і особисто простежу, щоб ти відправився до Охоронців на постійне місце проживання!

Поки я обмірковувала план помсти, у двері несподівано несміливо постукали і запитали:

– Можна увійти? 

  Через декілька секунд стукіт і питання повторилися.

  Хвала Охоронцям! Так! Але тільки як це сказати? До подушки не дотягнуся, а більше кинути нічого, і варто мені було про це подумати, як з полиці над каміном впала ваза з квітами, я була у шоці… У величезнім шоці… Але мій стан перервали два хлопці, які влетіли в мою кімнату.

  Отже, хлопці, двоє. Високі. Один блондин з довгим волоссям до лопаток, а другий – з коротким каштановим, обидва з карими очима. У Блондинчика були виразні риси обличчя і не тільки, я б навіть сказала – якісь правильні. Світла шкіра, тонкі довгі пальці, але при всьому цьому є мускулатура, але в міру.

  Другий був трохи смаглявий, з більш непримітними рисами, тонкі губи трохи темніші за шкіру, ніс був з невеликою горбинкою, але це не псувало ефекту від загальної картини, чорні вії, густі скуйовджені брови й волосся в повному безладі. Обидва з увагою почали оглядати кімнату, і через кілька секунд угледіли моє тіло на килимі біля ліжка. Блондин швидко підійшов до мене і, замість того, щоб допомогти мені, запитав:

– Вам потрібна допомога?

  Звісно ні! Мені подобається валятися на холодній підлозі, адже навіть килимок не рятує від бетонних плит. Оскільки я не могла сказати все це, мені довелося кивнути та спробувати взяти його за руку, щоб підвестися, але, як завжди, нічого не вийшло. Побачивши мої намагання і страждання, блондин взяв ковдру з ліжка, укутав мене і підняв на руки, при цьому сказав іншому:

– Грегу, іди приведи лікаря та принеси ще одну ковдру.

  Ти просто геній, дякую тобі величезне, ще одна ковдра дійсно не завадить і бажано потепліше. Отже, ім’я майбутньої жертви я вже знаю – Грег, але завдяки Блондинчику ти житимеш (принаймні сьогодні). Чому його ім’я таке знайоме?

  А цей блондинистий на когось дуже схожий… Хм… Ах! Адже це він мене врятував? Здається, так, це волосся й очі, та навіть така ж сила в руках! За своїми роздумами я не помітила, як опинилася у ліжку, а на краю сидів він, треба хоч його ім’я дізнатися та подякувати, ось тільки як це запитати?