Розділ 1. Викрадення

  Темно… Сиро… Холодно…

  Ось чому, коли тебе викрадають, обов’язково потрібно тримати в підвалі? Чому не можна в теплому та м’якому ліжечку і щоб поряд була їжа, бажано якесь тістечко… ммм… Як їсти захотілося, за солодке я батьківщину віддам, головне – щоб про це ніхто не дізнався. Ні, ну я серйозно, якби мене тримали в таких умовах, я б не втекла і тим паче – не чинила опір.

  А ці нелюди ще мене б’ють, жах, скільки я вже тут перебуваю? День, два, здається, це третій день. Отже, сьогодні останній шанс втекти. Адже з підслуханої мною розмови було зрозуміло, що сьогодні вночі мене відвезуть на околицю міста. Звідти я вирушу на корабель, ось тільки куди він пливтиме, це невідомо.

  Даремно я тоді думала про викрадення. Намріялася, так би мовити… Так ще й найбанальнішим способом! Каменем по потилиці!

  Я замовкла навіть у думках, коли почула чиїсь кроки, а потім і голоси, які поступово наближалися до мене.

– Нам треба буде її підготувати, – сказав розмитий силует номер один. – А то не буде з неї ніякої користі.

  Гучний ляпас – і хтось звалився зі сходів, гучний сміх, а за ним почулися слова, які не дуже мене втішили.

– Та ти хоч знаєш, хто вона така? – з явним сарказмом сказав силует номер два, а перший все так само валявся на сходах. – Нам за неї стільки грошей дадуть, що і ти, та твої діти, й онуки, і правнуки будуть у золоті купатися!

  Тепер вони вже вдвох заіржали, а я була в тихій люті. Виходить, вони знають, хто я така? І нічого із цим не роблять? Та вони повинні від страху тремтіти лише від однієї згадки про мою родину! Я, звичайно, не люблю всюди використовувати своє прізвище, але це особливий випадок.

  Так… Спокійно… Якщо вони знають, хто я така, то вони обізнані про мої можливості. І нічого не зробили, щоб запобігти втечі. Які ж йолопи!

– Ти чого мовчиш?

– Навіть не вітаєш нас?

  Так, а ось і мій шанс. Мені потрібно вивести їх із себе, щоб вихопити ключі у силуета номер один.

– Я не розмовляю з незнайомцями, особливо з тими, хто мене викрав! – я штурхонула їх по ногах, але відразу зупинилася, адже сил було небагато, а вони мені ще знадобляться. На додаток ще й руки страшенно боліли від тривалого перебування в кайданах, тим паче у підвішеному стані.

– Ти що надумала, навіжена? – замахнувся на мене другий і з усієї сили вдарив по моєму змученому личку.

  Ось за що це мені? Слово честі, я вже втомилася від цього!

  Я тобі за це ще помщуся, а зараз мені потрібно вивести твого друга, тож посунься! З усіх сил зарядила ногою тому негіднику, який мене вдарив, і він, як не дивно, відійшов, і підійшов той, хто має мені подарувати ключик на свободу.

– Ти що коїш? – зарядив і цей мені. – Вважаєш, якщо ти нам потрібна, ми тебе не покалічимо?

  Ну все! Це була остання крапля! Зараз я тобі як дам на горіхи! Поздоровкатися з Охоронцями захочеш!

  Я почала кричати з усієї сили, отримала пару ударів, але все-таки досягла свого: мій ключник нахилився до мене і почав щось шипіти на вухо, але мені було байдуже. Поки він відволікся, а його друг кудись втік, я знову зарядила ногою так, що ключі впали на підлогу, а силует почав звиватися від болю.

  Непомітно підібравши їх під ногу і притягнувши під себе, сховала у складках плаща. Він підвівся і вдарив ще разочок, та так, що я головою об стінку звучно стукнулася, потім без зайвих слів підвівся і вийшов з камери. Я нарешті змогла видихнути з полегшенням і зрозуміти, що в мене, схоже, намічається струс і непоганий такий.

  Кроки затихли, і я вирішила спробувати відкрити кайдани, підкинувши ногою ключі та зловивши їх на льоту своєю покаліченою рукою, почала підбиратися до замка.

  «Охоронці, моя свідомість починає мене покидати… Ні, тільки не зараз, я майже досягла цілі!» – подумала я і почула характерне клацання. Опустила руки й почала розтирати зап’ястя, що затекли. Ти ба, вони всі в крові, мабуть, кайданки здерли мені шкіру. Гаразд, не час грати жертву, якою я і є, треба забиратися звідси якнайшвидше.

  Встала не з першої спроби, але я це зробила і відразу почула зверху гуркіт, лайку та дзвін мечів. Мене це насторожило. Я відчинила двері, які силуети не спробували навіть зачинити, й прошмигнула в коридор.

  Фух, це було важче, ніж я очікувала. Схопивши перше, що потрапило в руки, і це, як не дивно, був меч, потопала по сходах. Знайшла одного з силуетів, який уже валявся непритомний. Значить, ці хтось уже не вороги мені, можна хоч трохи розслабитися. Через біль в тілі впустила меч, і він із гуркотом звалився на кам’яну підлогу.

  Дідько, тепер у мене немає нічого, чим можна було б захиститися, схоже, скоро і не залишиться свідомості. В очах все почало темніти, лише страх примушував мене триматися в цьому світі і не віддатись Темряві.

  Оперлася на стіну і вслухалася до кожного кроку. Хтось почав спускатися до підвалу, я сподівалася на краще. Як тільки у світлі смолоскипів з’явилася постать, повністю вся вдягнена в чорний обладунок, я страшенно зраділа і зрозуміла, що тепер врятована.

  Подалася трохи вперед до мого рятівника і зомліла. Останнє, що побачила і відчула – це були сильні руки, які мене підхопили, й світле волосся, що обрамляло обличчя з карими очима.