Радійка

Радійка

Пізня осінь. День майже закінчився, так і не розпочавшись. Небо — суцільна сіра плита. Дрібний дощ висить у повітрі — не падає, просто є. Поле розмокло. Бруд тягнеться за кожним рухом, як живий. Біля краю лісосмуги — темна лінія дерев, простріляна кулями, місцями вигоріла після жорстких боїв. Дрон завис прямо над ним. Тихо. Майже нерухомо. У мерехтливому синюватому світлі екрана, перед входом у лісосмугу, на колінах у бруді стояв військовий у пікселі, на його лівому плечі — нашивка з блакитно-синім прапором. Він був без шолома. Його сива голова злегка схилилася до лівого плеча, де висіла радійка. Руки лежать у бруді, безвольно, як чужі. Він живий. Але не рухається. Не намагається встати, не ховається, не реагує. Дощ повільно стікає по його волоссю, по обличчю, по формі. Він ніби не відчуває ні холоду, ні сирості. Ніби вже десь в іншому місці.

— Тату… я все… Ці слова по радійці. Як удар. Він не втримується. Коліна йдуть у бруд. Порожній погляд повільно ковзає навколо. Побиті уламками дерева, бруд, дим, мокра, холодна сірість. Ніби не з ним. Не зараз. Не тут. Права рука повільно тягнеться до мікрофона, закріпленого на лівому плечі. Великим пальцем затискає тангетку. — Синочку мій… пробач, що не встиг… Голос тихий. Майже рівний. — Ти гордість моя… ти сонце моє… Він не відпускає кнопку. Але більше нічого не говорить.

Десь поруч іде бій — тріск, глухі удари, але тут уже тихіше. Важко, через бруд, залишаючи за собою темний слід. Він підповз до дерева, тремтячими руками підняв тулуб, розвернувся і облокотився спиною на дерево. Голова схилилася на лівий бік. Рука повільно сповзала з живота, де він стримував кров, що витікала з рани. Відповісти батькові вже не було сил. Життя залишало його. Дихання збивається — коротке, рване, з кожним разом слабше. Великим пальцем намацав тангетку, затиснув. Губи ледь ворушаться, майже беззвучно: — Тату… я все… Пальці торкнулися сирої землі. Усе навколо перестало бути чітким, розмивалося в сірий туман.

Хтось смикнув його за руку. Він відкрив очі. Перед ним — козак з довгими вусами. Дивиться прямо, спокійно. Позаду стоять побратими — мовчки. Сильна рука не відпускає, підтримує, тягне вгору. Він піднімається на ноги — спочатку важко, потім рівно. Навколо — поле без краю, пшениця густа, насиченіша за золото. Попереду горизонт, і над ним глибоке, яскраво-синє небо. Вони дивляться на нього м’яко, з легкою усмішкою, без слів. Потім розвертаються і йдуть. Він іде з ними. У бік заходячого сонця. Через золото пшениці. Під синім небом.