Рада та Зореслав

Рада та Зореслав

Мене звуть Рада. Рада – це давнє слов’янське ім’я, - і воно мені дуже подобається. А ще: я мати та бабуся. І в мене є чоловік Зореслав. Йому п’ятдесят дев’ять років, але це йому не завадило піти добровольцем на війну двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, працюючи до цього охоронцем.

А я заробляю на життя співом, тому стежу за своєю зовнішністю, веду здоровий спосіб життя, щоб виглядати гарною на сцені, тому замість моїх п’ятидесяти оточуючі дають мені лише тридцять років, ну… максимум тридцять п’ять.

Отже, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року рано вранці ми дізналися про повномасштабне вторгнення росії в Україну.

На щастя, наші діти та онуки були в Італії (наші доньки давно там вже працювали, більше десяти років), тому я за них не хвилювалася, бо їм нічого не загрожувало.

А за Україну в мене боліло серце.

Того ранку ми одразу зібралися вже з готовими валізами та вирушили до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Зореслава одразу  забрали.

А я теж намагалася бути корисною…

На що почула:

- Дівчино! Не морочте мені голову! Дивіться, яка черга. Не заважайте. – це до мене…

Що ж… нічого не залишалося, як повернутися додому…

В пусту квартиру.

Як я потім дізналася, Зореслава з його досвідом одразу кинули в бій.

Він з іншими побратимами знаходився в танку та боронив кордони вільної частини від рашистів з окупованої.

І він не мав права користуватися мобільним зв’язком.

Лише іноді я отримувала від нього сповіщення: «Я живий».

Лише це…

І цього мені було досить.

Отже, я повернулася до звичного… Ну майже звичного життя, а Зореслав був там, захищаючи нас від цієї навали.

Але…

Як виявилося, вдома теж була потрібна допомога.

Коли перестали привозити товари до магазинів, бо, мабуть, вважалося, що нас от-от захоплять (настільки близько підступилися до нас рашисти), на полицях пропав хліб.

Та нічого…

В мене вдома була нова велика піч та багато борошна.

Отже, я зайнялась своєю улюбленою справою та почала пекти хліб.

Для всіх, хто цього потребував.

Я роздавала власний хліб усім сусідам.

- Доброго ранку, Цвітано Дзвениславовно! Це вам. – привіталася я, протягуючи хліб одній зі сусідок. - Як справи?

- Та які ж можуть бути справи? Я нічого не можу робити… В мене весь час високий тиск, я не знаходжу собі місця від хвилювання.

- Як ваші син та невістка, як онук? – поцікавилася я.

- Зараз вдома. Але вдень поїдуть в інтернат плести сітки, залишивши Назара на мене.

- А можна з ними? – одразу загорілася я.

- Авжеж можна. Я в них спитаю, щоб вони попередили, коли будуть їхати. – пообіцяла Цвітана Дзвениславовна.

- Добре. Я дуже чекаю на це.

Отже, я тепер щодня зі своїми сусідами їздила в інтернат плести сітки для наших захисників.

А потім я напросилася на курси, де мене навчали надавати першу медичну допомогу та стріляти.

Вранці я їздила сама на ці курси, а після обіду я з сусідами плела сітки.

Та що вдома можна знайти, чим допомогти своїй країні.

Через півроку Зореслав повернувся додому, але ненадовго. Поки йому робили операцію через його давню травму.

І знову в бій.

Захищати Україну.

Я так хвилювалася за нього.

А через місяць Зореславу виповнилося шістдесят – і його відпустили зовсім додому.

І що ми зробили? Ми поїхали відвідати своїх рідних, бо давно їх не обіймали. І ми це заслужили, бо попрацювали на благо та захист України.

Але і там, в іншій країні ми продовжуємо допомагати своїй Батьківщині, намагаючись донести правду до інших та переконати, що потрібно підтримувати Україну, щоб правда, справедливість, повага, рівність та добро перемогли у світі.