Глава 33. Перехрестя шляхів

Еліра стояла на східній терасі Архіву, оглядаючи простір перед собою. Вітер погойдував її волосся, а світіння кристалів уже починало згасати, розмальовуючи небо у відтінки пурпурного і золотого. В її руках був старовинний кристал — той самий, який вона допомогла відновити завдяки своїм дослідженням у Західному крилі. Артефакт, що мав стати ключем до розгадки стародавньої магічної мережі. Однак він був не лише шматком її роботи, а й символом вибору, який вона повинна зробити. Її відкриття виходили за межі стін Архіву. Якби вона залишилася тут, ці знання ризикували б залишитися просто рядками на папері. Але якщо вона вирушить у невідоме...

— Залишитися чи вирушити? — промовила вона вголос, і її голос здався чужим у цьому місці.

Її думки розривалися між безпекою, яку пропонували стіни Архіву, і невідомістю, яка манила її ззовні. Сьогоднішній день здавався особливим, вирішальним. Вона відчувала, що більше не може чекати. 

Останні кілька днів принесли багато змін. Зустріч із Рейном, кінець їхніх відносин, його спроба маніпулювати нею переконала дівчину в тому, що залишитися осторонь — не варіант. Також, це все стало уроком: іноді близькі можуть ставати перешкодою. Слова Ардена, хоч і суворі, змусили замислитися, а Каель... Спогад про нього змусив її серце забитися швидше. Чому вона думала про нього знову і знову? Вона не мала відповіді, але знала одне: їхні шляхи ще перетнуться.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись привести себе до ладу. Вітер, який грав із пасмами її волосся, ніби підганяв її зробити перший крок. Але куди саме?

— Ти все ще тут? — почувся знайомий голос.

Еліра обернулася і побачила Рею. Її подруга схрестила руки на грудях, із ледь помітною усмішкою дивлячись на неї.

— Що ти маєш на увазі? А де б я мала бути? — запитала Еліра, відчуваючи себе трохи збентеженою.

— Наприклад, у Раді, оголошуючи про свої плани, — підморгнула Рея. — Або хоча б у залі Західного крила, де твої відкриття викликали справжній ажіотаж.

Еліра похитала головою, ховаючи легку посмішку.

— Я не планувала говорити з Радою. І не думала, що мої роздуми можуть привернути таку увагу.

— Еліро, — серйозно сказала Рея, роблячи крок ближче. — Твої думки й дії вже давно викликають увагу. Питання в тому, як ти це використаєш. Ти ж розумієш, що тепер тобі вирішувати, яким буде твій шлях?

Еліра замовкла. Вона відчула, як її пальці міцніше стиснули кристал. Кілька тижнів тому вона, можливо, й досі сумнівалася б. Але тепер усі сумніви здавалися просто хмарою, яка розвіялася під вітром.

— Можливо, я вже зробила свій вибір, — тихо вимовила вона.

— Ти просто боїшся його озвучити, — усміхнулася Рея. — Але я бачу, що ти готова. Чесно, я навіть заздрю тобі. Ти можеш зробити те, на що багато хто не наважується.

Рея мовчки дивилася на подругу, а потім, здавалося, зрозуміла, що слова більше не потрібні.

— Я чекатиму тебе у залі, — сказала вона. — У будь-якому разі, я вірю в тебе.

Еліра лишилася сама. Її думки були ясними. Вона зробила перший крок уперед, залишаючи позаду терасу. Її шлях був попереду, і вона знала: ця подорож лише починається.

Еліра вирішила, що перед тим як йти до Ради, їй потрібно відновити гармонію і зібрати свої думки докупи. Її кроки повели її до знайомої галявини біля кристалічного озера, місця, яке Рейн колись показав їй, як одне зі своїх улюблених.

Сяйво енергокристалів спадало до обрію, його золотисте світло м’яко огортало траву, дерева й дзеркальну поверхню озера. Кристалічні дерева навколо випромінювали легке сяйво, а їхні гілки ніби розмовляли з вітром. Землю вкривали квіти, що виблискували всіма кольорами спектра, наче маленькі зірочки, розсипані природою.

Еліра зупинилася біля краю води і вдихнула аромат вечірнього повітря. Легкий вітер торкався її обличчя, піднімав пасма волосся. Вона заплющила очі й дозволила собі відчути всі відтінки цього місця — лагідне тепло світла, прохолоду води, м’який подих енергії, що струменіла від кристалів.

Її рука інстинктивно торкнулася кристала на грудях. Він, як завжди, випромінював м’яке тепло, але зараз вона відчувала щось нове — сильний зв’язок із цим місцем, із його енергією. Наче все тут було продовженням її самої.

Еліра опустилася на коліна, доторкнулася пальцями до трави. Вона зосередилася, і її енергія, внутрішні відчуття тихо відгукнулися, гармонійно вплітаючись у природний ритм. Її волосся засяяло, ніби відбиваючи кристалічне світло дерев. Її рухи були плавними, а процес відновлення гармонії — спокійним і впевненим.

Десь неподалік, на галявині, прихований гілками кристалічного дерева, стояв Каель. Він прийшов сюди, сподіваючись знайти тишу після важкого дня, але замість цього знайшов її. Його погляд затримався на Елірі. В очах хлопця відбивалося і захоплення, і цікавість. У цій миті вона здавалася йому не просто раціанкою, а чимось більшим — частиною природи, її продовженням. Він бачив, як Еліра керує своїм волоссям, ніби бавлячись ним і ця гармонія заворожувала його.

Каель не хотів порушувати цей момент. Він стояв мовчки, не наважуючись наблизитися. В його очах була цікавість, симпатія і щось більше, що він ще не міг зрозуміти. Його серце починало битись швидше, спостерігаючи за її спокоєм і гармонією, яка здавалася недосяжною, але привабливою.