Глава 31. Розірвання зв’язків

Світло ліхтарів поступово згасало, розчиняючись у тиші, що настала після святкування. Еліра сиділа на підлозі своєї кімнати, загорнувшись у м’який плед. Перед нею на столику парувала чашка трав’яного чаю з легким м’ятним ароматом. Вона зняла кристал, що завжди був між її грудьми, і поклала його поруч, дозволяючи собі відчути свободу від його тягаря. Ледь відчутне сяйво кристала ламалося у променях магічних ліхтариків, які вона ввімкнула, щойно увійшла до кімнати. Їхнє тепле світло створювало затишок, але не заспокоювало бурю думок.

Її роздуми кружляли навколо Рейна. Усе, що вона намагалася ігнорувати останні дні, тепер виливалося назовні. Вона згадувала його погляд у той момент, коли він вперше зізнався у своїх почуттях, його посмішку, що раніше здавалася теплою, але тепер лише ховалася за маскою.

Двері її кімнати відчинилися.

— Ти навіть не попрощалася, — промовив Рейн, стоячи на порозі. Його тон був прохолодним, а очі звузилися від напруги.

Еліра здивовано підняла голову. Вона не сподівалася побачити його тут. Вони навіть не говорили на площі. Їй здалося, що він тримався осторонь, занурений у власні думки. Але, мабуть, він вирішив не залишати це без пояснень.

— Мені потрібно було подумати, — відповіла вона стримано.

Рейн пройшов ближче, його голос став різкішим.

— Подумати? Про що? Про новоприбулого героя? — Його тон був обвинувачувальним.

Еліра відвела погляд від нього, відчуваючи, як її терпіння починає танути.

— Це не має значення. Рейне, я вже давно хотіла з тобою поговорити.

Його очі звузилися, а вираз обличчя став колючим.

— Тобто?

Вона глибоко вдихнула, намагаючись тримати голос рівним.

— Я не хочу більше продовжувати ці стосунки. Це неправильно. Для нас обох.

Рейн на кілька секунд завмер, наче не вірив своїм вухам. Потім він глузливо посміхнувся.

— Неправильно? Чудово. І що саме змінилося? Це через нього? Через Ардена? Чи можливо з'явився хтось інший?

Еліра похитала головою, відчуваючи гіркоту його слів.

— Це не через Ардена чи когось іншого. Я вже давно це відчувала. Просто я зрозуміла, що не хочу продовжувати. Ми різні, Рейне.

Його обличчя потемніло, а очі спалахнули чимось схожим на злість.

— Різні? Ти чудово це розуміла, коли погоджувалася бути зі мною. Я зробив усе, щоб бути поруч, а тепер ти просто відштовхуєш мене?

— Це не так. Я вдячна тобі за все, але я не можу бути з тобою лише через вдячність. Це несправедливо.

Рейн зробив крок назад, глузливо засміявшись.

— Несправедливо? Скажи, ти хоча б думала про те, що буде зі мною? Чи ти вже вирішила, що твої бажання важливіші за всіх?

Ці слова вдарили боляче, але Еліра змусила себе не піддатися емоціям.

— Я не можу жити, підкоряючись чужим очікуванням, — сказала вона твердо. — Я довго шукала себе, і зрозуміла, що це мій вибір.

Його руки стиснулися в кулаки, а голос став холодним.

— Ти робиш велику помилку, Еліро. І коли ти зрозумієш це, буде вже пізно.

Двері зачинилися з гучним стуком, залишаючи Еліру наодинці зі своїми думками. Її руки тремтіли, а серце калатало, наче щойно стало свідком битви. Вона знову опустила погляд на кристал, що лежав перед нею, його м’яке сяйво заспокоювало, хоча й не могло заглушити тишу, яка стала несподівано гучною.

Їй було важко. Але й легко водночас.

Полегшення прийшло від усвідомлення, що тепер вона чесна із собою. Ці стосунки вже давно стали для неї тягарем — не через Рейна, а через те, як вона відчувала себе поруч із ним. Він був особою, яка багато чого дала, але водночас він не міг зрозуміти її справжніх бажань, її потреби бути собою, а не тією, ким її хотіли бачити.

Проте біль ятрив серце. Вона знала, що ранила його. Рейн, яким би не був у цю мить, залишався для неї важливою частиною минулого. Вона бачила його слабкості, але й пам’ятала про його доброту, про те, як він допомагав їй у моменти, коли вона відчувала себе загубленою. Їй хотілося вірити, що він знайде своє щастя, навіть якщо зараз це здавалося неможливим.

Еліра зітхнула і обхопила себе руками. Її вибір не був спонтанним. Вона надто довго носила в собі ці сумніви, надто довго переконувала себе, що це нормально. Але зараз, нарешті, вона відчула внутрішню свободу. Вона вперше дозволила собі бути чесною не лише з Рейном, але й із собою.

"Це правильно," — подумала вона.

Вона взяла чашку чаю, що вже трохи охолов. Випивши ковток, вона відчула тепло, яке повільно розливалося всередині. Сьогодні був новий день. А завтра... завтра все стане трохи легше.

Наступного ранку на кухні панувала легка атмосфера. Запах світанкового настою, який Еліра щойно приготувала, розливався повітрям, а теплий аромат хмарного хліба, що щойно вийшов із парової печі, розливався простором. Еліра, загорнувшись у тонкий шалик, сиділа за столом, обхопивши чашку руками. Вона зробила невеликий ковток напою, відчуваючи, як легкий фруктово-квітковий присмак освіжає і дарує нові сили. Дівчина, хоч і відчувала втому після напруженої ночі, із задоволенням занурилася в цю знайому рутину.