Глава 28. Крок у невідомість

Кристальне світло поволі згасало за обрієм, і Раціанія огорталася теплим сяйвом вечора, що м’яко лягало на траву і дерева. Рейн обрав для їхньої зустрічі тиху галявину біля озера, відомого своєю спокійною водою, яка відбивала світло небес, наче дзеркало. Навколо озера росли кристалічні дерева, чиї гілки випромінювали м’яке світіння, а квіти на землі виблискували всіма кольорами спектра.

Еліра сиділа на плетеній підстилці, яку приніс Рейн, розглядаючи гладь озера. Легкий вітер грав із її волоссям, і на мить їй здалося, що це місце справді здатне відволікти її від усіх переживань.

— Це твоє улюблене місце? — запитала вона, трохи посміхаючись.

Рейн, що сидів поруч, легенько зітхнув.

— Так. Завжди приходжу сюди, коли хочу подумати або відпочити. Воно допомагає. зібрати думки докупи, розставити все на свої місця, — відповів він, дивлячись у воду. — Хочу, щоб ти теж відчула цю гармонію.

Еліра опустила погляд, намагаючись зрозуміти його слова. Вона справді відчувала спокій у цьому місці, але сьогодні її душа залишалася неспокійною.

— Останнім часом ти дуже задумана, — продовжив Рейн, нахиляючись до неї. — Що тебе турбує?

Еліра не одразу знайшла слова. Вона хотіла відкритися йому, але водночас боялася, що він знову побачить її сумніви.

— Багато речей, — зрештою сказала вона, не відводячи погляду від озера. — Інколи здається, що я гублюся у всьому цьому.

Рейн узяв її за руку. Його дотик був теплим, майже заспокійливим.

— Я хочу, щоб ти знала: я тут. Завжди.

Його слова звучали щиро, але Еліра відчула щось ще — легкий натяк на наполегливість, яка тривожила її.

— Еліро, — продовжив він після паузи. — Я думаю, настав час зробити крок уперед.

Вона підняла погляд на нього, здивовано кліпаючи.

— Що ти маєш на увазі?

Рейн злегка посміхнувся, але в його очах було щось більше, ніж просто тепло.

— Ми проводимо багато часу разом, ми добре розуміємо одне одного. Я хочу, щоб ти стала частиною мого життя. Повністю.

— Повністю? — її голос звучав тихо, майже невпевнено.

— Так, — його погляд був спокійним, але водночас наполегливим. — Я пропоную об’єднати наші життя. Жити разом, працювати разом, будувати спільне майбутнє. Подумай, скільки ми зможемо досягти, якщо будемо завжди поруч.

Слова Рейна були переконливими. Він говорив про гармонію, про спільні цілі, про можливість зробити щось справді велике. Але в її серці спалахнув неспокій.

— Це важливе рішення, Рейн, — сказала вона тихо, її голос був наповнений напругою, яку вона намагалася приховати. Вона перевела погляд на спокійні води озера, ніби шукала там відповіді.

— Я знаю, — його тон залишався м’яким, але в ньому почала проступати наполегливість. — Але ж важливі рішення не можуть чекати вічно, правда? Ми з тобою... ми вже так багато пройшли разом.

Еліра повернула голову до нього. Його впевнений погляд, який раніше здавався їй опорою, цього разу змушував її відчути невидимий тиск.

— Рейне, — почала вона обережно. — Ти дійсно віриш, що це — правильний крок? Ми навіть не обговорювали це. Жити разом, об’єднати все, чим ми займаємося. Це велика зміна.

Він нахилився до неї, торкаючись її руки. Його дотик був ніжним, але вона відчула, як його пальці трохи напружилися.

— Еліро, ти завжди сумніваєшся, — сказав він з легкою усмішкою, що мала б заспокоїти її. — Але чи ти сама цього не відчуваєш? Між нами вже є все, що потрібно. Нам залишається лише закріпити це.

Вона відчула, як її дихання стало важчим. Його слова звучали так переконливо, ніби він уже прийняв рішення за них обох.

— Між нами багато чого є, це правда, — зізналася вона, трохи стискаючи його руку. — Але це не те саме, що об’єднати життя. Я не впевнена, що готова до цього...

Рейн підвів голову і уважно подивився їй у вічі.

— Або ти не впевнена, що хочеш цього, — його голос став м’якшим, але слова прозвучали гостро.

Еліра здригнулася. Він побачив її сумніви, і вона знала, що заперечувати немає сенсу.

— Рейне, будь ласка, зрозумій мене. Я потребую часу, щоб подумати. Це не означає, що я не хочу бути поруч із тобою, але...

Його усмішка стала майже непомітною. Він відвів погляд і легенько кивнув.

— Час... — повторив він, наче зважуючи це слово. — Звісно, ти маєш право на час. Але чи не здається тобі, що ми вже достатньо йшли до цього? Я пропоную це не з примусу, не для себе. Я хочу, щоб ми були партнерами — справжніми, сильними, нероздільними.

Його слова здавалися щирими, але в них усе ж відчувався натяк на вимогу. Еліра відчула, як серце стиснулося.

— Я розумію, що для тебе це виглядає логічно, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Але для мене... це більше, ніж логіка.

Він підняв на неї погляд, у якому на мить з’явилася нотка здивування.

— І чого ти боїшся? — запитав Рейн після паузи, його голос залишався рівним, але в ньому з’явилася легка прохолода.