Глава 26. Розкриття природи

Еліра прокинулася з відчуттям неспокою після прогулянки з Арденом. Розмова з ним залишила дивний післясмак, наче було сказано більше, ніж вона могла зрозуміти одразу. Вона провела кілька хвилин у ліжку, вдивляючись у ніжне світло, що проникало крізь віконце її кімнати, та намагаючись упорядкувати думки. 

Піднявшись, Еліра взялася за свою звичну ранкову рутину: привела в порядок постіль, випила теплий трав'яний напій, що заспокоював і очищав думки, а потім вийшла на терасу, аби глибоко вдихнути свіже повітря. Навколо співали пташки, ніжне світіння кристалів осявало рослини, а легкий вітер нагадував їй про зв’язок із природою, який завжди дарував внутрішній спокій.

Однак, думки про Ардена, його несподівані питання, а також стосунки з Рейном не давали їй спокою. Вона зрозуміла, що хоче зустрітися з Рейном. Його присутність завжди була для неї тихою підтримкою, що допомагала розібратися в собі.

Відчувши рішучість, Еліра, вдягнувшись у легкий плащ, вирушила до Рейна. Йдучи стежкою, вона відчула, як тривога повільно зникає, ніби сама дорога до нього мала особливу здатність знімати її внутрішнє напруження. Коли дівчина побачила його, здавалося, що всі сумніви і переживання відійшли на другий план. Рейн, хоча й здивувався її пропозиції, погодився, побачивши, що їй справді потрібна його підтримка.

Прогулюючись уздовж річки, Еліра зібралася з думками і зважилася запитати те, що вже давно її цікавило:

— Рейне, ти не проти, якщо я потренуюсь на тобі? Під час медитації, — запитала вона, намагаючись зберегти легкість у голосі, хоча всередині неї вирувала тривога.

Рейн на мить замислився. Він відчував, що останнім часом у ньому відбулися зміни, щось глибоке і неконтрольоване вирвалося з-під його влади. Прохання Еліри викликало в ньому сумніви, але водночас, через кохання до неї, Рейн вирішив ризикнути. Він хотів вірити, що Еліра зможе прийняти його таким, яким він є, навіть якщо побачить дещо неспокійне, приховане в глибині його душі.

— Добре, — відповів він м’яко, намагаючись приховати тривогу в голосі. — Довіряю тобі.

Еліра вдячно посміхнулася і сіла поруч на траву, закривши очі. Вона глибоко вдихнула і розпочала медитацію. Її дихання стало рівним, і вона сконцентрувалася на енергії Рейна, яка, здавалося, пульсувала зовсім поруч, наче запрошуючи її доторкнутися.

З кожним видихом Еліра занурювалася все глибше, і раптом відчула тепло — сильне, наче всередині Рейна палав вогонь, який він сам стримував. Ця енергія була водночас захоплюючою і небезпечною, майже неконтрольованою, але вона не почувалася в безпеці. Їй здалося, що цей вогонь символізував усе, що він пережив і чим не зміг поділитися, всі почуття, які він приховував за своїм спокійним виглядом.

Потік образів вивів її до темної частини його природи, яку він сам, можливо, старанно приховував. Це було щось сильне і глибоке, щось темне, що змушувало його сумніватися в собі. Вона відчула біль і самотність, які Рейн завжди зберігав у собі, не бажаючи показати їх світові.

Еліра схвильовано відкрила очі, але не змогла приховати занепокоєння. Вона не очікувала побачити настільки суперечливі почуття. В її душі боролися дві думки: чи зберегти те, що вона дізналася, у собі, чи відверто розповісти про це Рейну. Вона знала, що ця правда може поранити його, але водночас відчувала, що, можливо, саме ця відвертість і могла б їм допомогти.

Рейн, побачивши її схвильований погляд, запитав м’яко:

— Що ти побачила?

Еліра глибоко вдихнула, відчуваючи, як слова важко вириваються з її грудей. Їй було важко зібратися з думками і зрозуміти, як сказати Рейну про те, що вона побачила. Її серце билося швидше, і здавалося, що він помічає це, уважно вивчаючи її обличчя.

— Це важко пояснити, — тихо промовила вона. — Я… побачила дещо в тобі, Рейне. Щось, що одночасно і красиве, і… темне.

Рейн продовжував дивитися на неї, на його обличчі залишався спокій, але очі злегка потемніли.

— Продовжуй, — сказав він майже беззвучно, ніби розуміючи, що їй потрібен час, щоб зібрати думки.

— Це було як… тінь, яка оточувала твоє світло, — продовжила Еліра, намагаючись підібрати слова. — Я відчула твій внутрішній світ, і він надзвичайно сильний, глибокий, але… в ньому є щось сховане. Щось, чого ти ніби сам уникаєш. І мені здалося, що ти довірив мені це.

Рейн, тримаючи Еліру за руку, задумливо подивився на озеро, мовби зважуючи, чи варто йому ділитися тим, що він відчув під час взаємодії з кристалом. Його обличчя на мить набуло серйозного виразу, і він м'яко, але стримано почав говорити.

— Тоді, коли останнього разу ми вирішили випробувати силу кристала, і я торкнувся його, — сказав він, обмірковуючи кожне слово, — це було наче зустріч із самим собою, але водночас і з чимось набагато більшим. Відчуття було приголомшливе. 

Він на мить замовк, ніби відчувши невидиму напругу, що зв’язувала його з Елірою, і продовжив з легкою посмішкою:

— Я звик тримати все під контролем, Еліро, — його голос був спокійний, хоча в ньому звучала прихована насолода від власного контролю, — звик до того, що легко завойовую увагу і прихильність, навіть коли мої справжні наміри залишаються десь поза увагою інших. Але тоді, з кристалом я не міг сховати нічого, навіть від самого себе.

Його очі, зазвичай такі впевнені, на мить знову зблиснули темним відтінком.