Глава 23: Розкрита скриня пам'яті

Еліра все більше замислювалася над значенням своїх сріблястих очей і над таємницями рідкісних родин. Вона працювала в архіві вже декілька років, але досі не мала причин глибоко занурюватися в темні розділи історії Раціанії. Проте тепер вона не могла відвести від них погляду.

З того моменту, як її почали мучити ці питання, архів став для неї не просто роботою, а місцем, де можливо розгадати загадки. Прокидаючись щоранку, вона поспішала на роботу з нетерпінням. Її зацікавленість здавалася настільки природною, що навіть колеги, помічаючи її нестримну енергію, не ставили зайвих запитань. Того ранку вона відкрила нову частину старих архівів, які стосувалися заборонених ідей минулого — історії, які часто не входили в загальні знання про Раціанію. І сьогодні, розкривши один із томів, вона натрапила на старий пергамент, пожовклий від часу.

На ньому зображувалася схема суспільства стародавньої Раціанії, з тонкими лініями, які об’єднували сімейні лінії між собою. Особливе місце займали сім’ї, позначені символами місяця та зірок, що колись означали "рідкісні родини". Ці родини, як свідчила невелика приписка, були "носіями прадавнього зв’язку з природою", але з плином часу ця особливість ставала приводом для страху.

Еліра перевернула сторінку і побачила опис "Великого Розділу" — періоду, коли суспільство Раціанії вирішило відмовитися від традиційних вірувань, щоб уникнути внутрішніх конфліктів. Тоді було прийнято рішення приглушити будь-які згадки про особливі сили рідкісних родин, оскільки на тлі політичних змін виникли страхи, що ці здібності могли бути використані для контролю над природою. У цей час багатьом родинам із подібними рисами просто заборонили згадувати про своє походження, а символи їхніх кольорів очей і зв’язків із природою стали табу.

Також, в окремих історичних книгах, згадувалось, що раціани з рідкісними кольорами очей жили серед інших мешканців, але їхнє життя було сповнене тонкої напруги. Хоча офіційно їм не забороняли обіймати важливі посади чи брати участь у громадському житті, вони постійно стикалися з прихованими упередженнями та недовірою. Особливі відтінки очей помічалися іншими, і хоча відкрито про них рідко говорили, ці кольори були своєрідною міткою, яка привертала увагу, навіть якщо це відбувалося без слів.

Батьки, які мали рідкісний колір очей або бачили його у своїх дітей, зазвичай обирали мовчання, слідуючи віковій традиції зберігати таємницю свого походження. Їх навчали уникати теми рідкісних родин, часто не пояснюючи чому. Вони заохочували своїх дітей "зливатися" з рештою суспільства, щоб уникнути небажаного інтересу. Для багатьох, зокрема таких, як Еліра, було звичним життя у певному інформаційному вакуумі, де знання про походження та значення кольору очей приховувалися під виглядом "особливості без важливості". Батьки говорили дітям, що колір їхніх очей — це просто випадок або "природний дар", відхиляючи всі питання, які могли б підняти тему давнього походження.

Рідкісні родини поступово звикли до такого життя, у якому уникають обговорень своєї спадщини навіть зі своїми дітьми. Деякі знали більше, зберігаючи певні артефакти чи книги у глибоких сховищах, але багато з них — особливо молодші покоління — справді не розуміли свого походження, сприймаючи своєрідний колір очей як простий феномен без значення. Ті, хто здогадувався чи натрапляв на обривки інформації, намагалися приховати будь-які прояви своїх унікальних зв’язків з природою, аби не викликати підозр у суспільстві.

Суспільство Раціанії, хоча й підтримувало рівновагу між логікою і почуттями, ставилося до теми рідкісних кольорів очей зі змішаним почуттям захоплення та настороженості. Складно було сказати, чи боялися жителі самих носіїв цих кольорів, чи побоювалися відновлення давніх сил, що ті могли нести в собі. Через це рідкісним родинам натякали або навіть радили, що для власного спокою їм краще не виявляти своє походження.

Еліра на мить відклала пожовклий аркуш і замислилась, чи помічала вона в своєму житті подібне відношення до осіб з рідкісними кольорами очей. Спогади мимоволі почали виринати: часом їй здавалось, що вона справді відчуває щось схоже, хоча це були радше не явні факти, а тонкі натяки, легкі, майже непомітні відтінки в ставленні раціанів. Були моменти, коли вона ловила на собі короткі, мовчазні погляди, або ж коли нові знайомі хотіли запитати її про колір очей, але одразу швидко змінювали тему, наче боялися дізнатись більше. Її погляд, хоча й привертав увагу, часто залишався темою, яку так і не наважувались обговорювати відкрито.

Особливо вона згадала, як у дитинстві деякі діти та їхні батьки уникали надто близької дружби з нею. Батьки пояснювали їй це тим, що інші просто не звикли до "особливих" ознак, однак у свої десять чи дванадцять років Еліра ще не розуміла, чому саме це створює бар’єр. І хоча зараз вона мала близьких осіб, з якими почувалася цілком комфортно, підсвідомо дівчина відчувала, що не кожен сприймав її так, як інших.

Еліра, зробила висновок, який занотувала в свій блокнот, що носії рідкісних кольорів очей жили подвійним життям: з одного боку, вони були звичайними членами суспільства, які мали сім’ї, друзів, роботу, а з іншого — тінню минулого, про яке заборонено було згадувати навіть у тісному сімейному колі.

Ніби обпалена цим відкриттям, Еліра сіла на старовинний стілець у кутку архіву. Дівчина відчувала, як усередині неї вибухають емоції, від яких вона давно відвикла. Може, і вона б жила у своєму "щасливому незнанні", якби не випадковий порив дізнатися більше про своє походження. Її життя здавалося таким простим і зрозумілим лише тому, що все важливе від неї приховали. І тепер, коли вона нарешті збирала цю забуту мозаїку, відчувала себе наче на порозі чогось більшого — глибинного розуміння себе та свого призначення. Її сріблясті очі не були випадковістю чи унікальною особливістю — це було відлунням минулих поколінь, поколінь, що колись несли відповідальність за баланс і гармонію з навколишнім світом.