Глава 20. Відтінки ревнощів

У дверях кімнати стояв Рейн, спершись на одвірок і схрестивши руки на грудях. Його погляд був важким, в очах ховалося щось насторожене. Еліра зрозуміла це з першого погляду, коли зустрілася з ним у дверях, і серце затріпотіло — він був занепокоєний. Замість його звичайної теплої усмішки, на обличчі застигла стримана, трохи жорстка напруга.

— Рейне… Ти шукав мене? — обережно запитала вона, намагаючись зрозуміти, що його турбує.

Він уважно дивився на неї, і кілька секунд вони стояли мовчки, ніби чекаючи, хто перший порушить це напружене мовчання. Нарешті, він легенько зітхнув, ніби зібравшись із думками, і повільно підійшов до неї, не відводячи погляду.

— Так, шукав, — його голос звучав трохи приглушено. — Але, мабуть, ти була надто зайнята, щоб сказати, де тебе можна знайти.

Еліра відчула, як тепло розлилося по щоках, згадуючи, що весь останній день вона провела на тренуванні з Арденом, забувши про решту світу. Дівчина, трохи ніяковіючи, зробила крок вперед і подивилася Рейну прямо в очі.

— Рейне, вчора я провела час з Арденом, — почала вона спокійно, намагаючись зберегти нейтральний тон, але її голос все ж видавав легке хвилювання. — Ми одного разу випадково перетнулися, коли я тренувалася на свіжому повітрі в центральному саду. Він помітив мій потенціал і запропонував допомогти з тренуваннями, щоб я краще розуміла та відчувала власну силу і природу навколо. І, знаєш, у нього це так легко виходить…

На якусь мить Еліра відчула, як на її слова впала тиша, важка і напружена. Рейн не одразу відповів; його очі були холодні, в них з’явилася тінь, і він подивився на неї уважніше, але тепер, здавалося, трішки відсторонено.

— Він пропонує свою допомогу просто так?  — запитав Рейн, і в його голосі було більше стриманого незадоволення, ніж вона сподівалася. — Невже він настільки щедрий? Може, у нього є інші мотиви?

Еліра зітхнула, розуміючи, що Рейн дійсно ревнує, хоч він і намагається приховати це. Її доброта і прагнення до щирості не дозволяли їй ігнорувати його сумніви. Вона м’яко торкнулася його руки, намагаючись привернути його увагу, щоб він подивився їй у вічі.

— Рейне, повір, для мене це важливо. Арден… він дійсно розуміє, як навчити мене краще відчувати власні сили, і я знаю, що його мотиви не такі, як ти собі уявляєш, — сказала вона, стараючись говорити рівно. — Я ціную твою турботу, але для мене це лише навчання.

Рейн повів плечима, неначе змахуючи з себе її пояснення, але його погляд залишався пильним. Еліра відчула, як у його очах промайнуло щось егоїстичне — бажання мати її увагу тільки для себе. Проте вона твердо стояла на своєму, вирішивши залишитися вірною собі та своїм цінностям.

— Ти думаєш, що я не відчуваю, коли хтось намагається вразити мене або привернути мою увагу? — обережно заперечила вона, нахиляючи голову, щоб зустріти його погляд ще ближче. — Ти маєш знати, що ніхто, окрім тебе, мені не важливий.

Рейн опустив голову, наче зважуючи її слова, і, нарешті, його жорсткість трохи розтанула. Він коротко, ледь помітно всміхнувся, зітхнувши:

— Можливо, я просто хвилююся, щоб ти не довірилася тому, кого не знаєш, — врешті мовив Рейн, відводячи погляд і намагаючись приховати напруження в голосі.

— Я ціную це, проте ти ж знаєш, що я відкрита, але і обережна, — тихо додала Еліра, відчуваючи, як важко їй переконати його в своїй щирості.

— Гаразд, тепер я довіряю тобі більше, ніж власним сумнівам, — зізнався він, нарешті розгладжуючи зморшку на чолі і дивлячись на неї вже зовсім іншим поглядом.

Після короткої розмови з Рейном Еліра відчула, що її думки потребують спокою, тому вирушила до затишного куточка в лісі, де завжди було повно квітів. Це місце віддавна дарувало їй відчуття рівноваги та гармонії, а сьогодні, як ніколи, вона прагнула повернути собі внутрішній спокій. Пройшовши між високими деревами, де повітря було просякнуте запахом землі та рослин, Еліра побачила невеличку галявину, яка світилася, ніби чарівне святилище, квітами всіх можливих кольорів.

Вона сіла на м’який мох і заплющила очі, відчуваючи, як енергія природи обволікає її, допомагаючи відновити баланс. За мить у її свідомості знову з’явився образ Ардена — його впевненість, яку вона відчувала на тренуванні, його сила і спокій. Він володів своєю енергією так, ніби це була його друга природа, і їй хотілося віднайти подібний зв'язок із власною силою.

"Дихай глибоко, — згадала вона слова Ардена, — дозволь своїй енергії текти вільно, як річка". Вона уявила, як світло прокладає шлях від її серця до кінчиків волосся, заповнюючи її тіло зсередини, як живий струм. Її волосся легенько колихалося, ніби невидима сила піднімала його у повітря.

Зосереджуючись на внутрішніх відчуттях, вона вирішила спробувати ще раз керувати рухом волосся, як це робила раніше. Зосередившись на кожному пасмі, вона уявила, як воно обвивається навколо її пальців, як ніжна нитка. Пасма слухняно піднялися і звилися навколо її руки, неначе жива енергія, яка тепер підкорялася її волі.

Еліра розплющила очі й побачила, як її волосся, ніби переливаючись у світлі кристалів, слідувало за її рухами. Вона посміхнулася, усвідомлюючи, що робить прогрес, нехай і невеликий. У цей момент вона відчула впевненість у своїх силах, і навіть трохи гордості, яка розцвіла разом з квітами навколо.

Щоб випробувати себе більше, вона зосередилася на тому, аби створити з волосся маленький візерунок — простий, але симетричний. Невеликі пасма повільно з’єдналися у формі ніжної спіралі, яка перепліталася, немов квітковий візерунок на тканині. Їй стало зрозуміло, що така практика дозволить їй краще відчути зв'язок між її енергією та природою навколо.