Глава 14. Між двома шляхами

Того вечора все нагадувало казку. Небо, у якому розчинилися відтінки рожевого й золотого, м'яко опускалося до горизонту, ніби запрошуючи їх зробити крок у невідоме. Рейн запросив Еліру на прогулянку, і вона погодилася. Вона не могла відмовити йому — ця мить, ця зустріч, здавалися чимось важливим.

Вони йшли пліч-о-пліч, обережно, але з якоюсь легкістю, ніби не було жодних бар'єрів між ними. Еліра відчувала, як кожен крок їхніх ніг віддається в її серці — це була не просто прогулянка. Це було щось більше, що змушувало її забувати про все, що її турбувало, про всі питання і сумніви. Тільки цей момент, тільки він і вона, і весь світ навколо зливався в єдине ціле.

Рейн злегка торкнувся її руки, і вона, трохи здивована, поглянула на нього. Його очі блищали в м’якому вечірньому сяйві Кристала, і його погляд був такий проникливий, що вона відчула, як її серце почало битися швидше.

— Еліра, — його голос звучав майже тихо, але в ньому було стільки ніжності, що вона не могла не відповісти поглядом. — Я не можу більше мовчати. Мені дуже важливо, щоб ти зрозуміла: те, що ми маємо, — це не просто співпраця чи дружба. Це щось більше.

Дівчина зупинилася, її серце пропустило кілька ударів. Вона дивилася на нього, на його погляд, що не відривався від її очей, і вона відчула, як тепла хвиля проникає в її серце. Вона знала, що ці почуття до нього, хоча й не були визначеними, ставали важливими.

— Я знаю, — тихо промовила вона, відчуваючи, як у голосі з’являється тремтіння. — І я теж… щось відчуваю. Але, Рейне… мої думки постійно відводять мене вбік. Я починаю забувати, заради чого все це.

Він подивився на неї з розумінням, і в його погляді не було засудження, тільки тихий спокій. Хлопець зробив крок ближче, і, не чекаючи запрошення, обережно взяв її за руку. Вона відчула його тепло і силу, і раптом її серце заспокоїлося. Він не просто цікавився її науковими відкриттями — він дійсно був тут для неї, для її внутрішнього світу, для всього, що було в її душі.

— Еліра, — його голос був спокійним, але настільки теплим, що вона втратила здатність опиратися цьому. — Твоя мета важлива, але чи варто завжди відкладати те, що тебе змушує почуватися живою? Ти маєш право на свої запитання. Я не буду тобі заважати, я просто хочу бути поруч. І якщо ти захочеш розділити це, я буду тут. Важливо, що ти не самотня в цьому.

Її очі на мить зустрілися з його, і вона відчула, як його слова починають проникати глибше, ніж просто на поверхню. Вона все ще не могла повністю відпустити своє бажання знайти відповіді, але тепер відчула, що в цьому є своє місце і для нього.

Тим часом, Рейн наблизився, і його губи ніжно торкнулися її губ. Момент був сповнений ніжності, тихої пристрасті, яка вирувала, як підземний потік, що неможливо було зупинити. Її серце на деяку мить завмерло, а потім знову заговорило, нестримно, як тоді, коли їхні погляди вперше зустрілися. Це був поцілунок, який стирав усе інше: і турботи, і сумніви, і навіть власні питання про її мету.

Коли вони відступили на кілька міліметрів, Еліра відчула, як її дихання стало важчим. Він тримав її за руку, і в його погляді було щось таке, що не потребувало слів. Це була тиша, яка говорила більше, ніж будь-яке зізнання.

— Рейн, я… — вона замовкла, її голос був ледь чутним, як шепіт серед ночі. Її серце ще не відновило свій звичний ритм, і всі думки плуталися в голові. — Я просто не знаю, чи готова залишити все те, що я почала. Моя мета… це як вогонь, який не дозволяє мені відпустити його.

Він уважно слухав, і в його погляді не було жодного натяку на нетерпіння чи сумнів. Він просто був поруч, і це давало їй можливість відчути себе в безпеці.

— І я не прошу тебе забути свою мету, — відповів він. — Але знаєш, інколи навіть у пошуках істини варто дати собі шанс на момент щастя. Ти не повинна бути одна в цьому. Ти маєш право на все, що приносить тобі радість.

Еліра подивилася на нього, і на цей раз її погляд був більш рішучим. Вона відчула, що їй не обов’язково вибирати між метою і тим, що відбувалося між ними. Можливо, зараз вона могла просто дозволити собі бути частиною цього моменту. Вона могла залишити на мить всі свої сумніви і просто відчути, що тут і зараз їй добре. Нехай цієї миті буде достатньо.

— Можливо, ти правий, — тихо сказала вона, її голос був спокійний, але в ньому відчувалася якась нова відвага. — Можливо, це не так страшно — дозволити собі бути в цьому моменті. Це не означає, що я відмовляюся від своєї мети, це означає, що я просто живу зараз, без зайвих вагань.

Рейн м’яко посміхнувся, і його погляд став ще більш теплим.

— Я радий це чути, — сказав він і, не чекаючи запрошення, обережно притягнув її до себе. Його руки обвили її талію, і на цей раз її серце відчуло відгомін цього простого, але важливого жесту. Вона закрила очі і відчула, як цей момент наповнює її чимось глибоким, наче небо, яке над ними, обіймає все навколо.

Вони стояли так, обійнявшись, насолоджуючись тишею вечора, і навіть коли сяйво Великого Кристала згасало, атмосфера між ними залишалася теплою, наповненою ніжністю.

— Дякую, що ти тут, — прошепотіла Еліра, піднімаючи погляд до нього. Її голос був м’яким, ледь вловимим, але сповненим щирості. Вона не додала більше жодного слова — і не було потреби. Вони обоє розуміли: важливими зараз були не слова, а сам момент, ці безмовні відчуття. Те, що сталося між ними, і те, що вони відчували тепер, було достатнім.