Глава 12. Відволікаючий вогонь

Наступні дні приносили Елірі спокій та ясність. Вона відчувала, що розмова з Едмоном відчинила нові двері у світ її можливостей, але водночас змушувала відчувати внутрішній трепет. Всі таємниці її походження вабили, пробуджуючи бажання дослідити власну природу. Але замість цього дівчина раптово помітила, що її думки все частіше повертаються до іншого — до Рейна. Його присутність заполонила її розум настільки, що всі інші питання відступили на другий план.

Одного ранку, коли місто ще тільки прокидалося, Рейн запросив Еліру на прогулянку. Він прийшов на площу, де вони домовились зустрітись, із легкою усмішкою, що змусила її серце завмерти. Його погляд був теплим, але водночас в ньому з'явився новий, майже невловимий вогонь.

— Що скажеш, якщо сьогодні ми дослідимо трохи більше, ніж звичайні вулиці міста? — запитав він, підморгнувши їй. — Є одне місце, яке я давно хотів тобі показати.

Еліра не змогла відмовити — бажання побути з ним та відкрити нове було сильнішим за її колишню стриманість.

Вони опинилися на околиці міста, звідки відкривався просторий краєвид на затоку та далекі лісові обриси. Великий Кристал тільки починав наповнювати оазу сяйвом, і м’яке світло перших променів огортало їх, наповнюючи все теплими золотистими відтінками. Рейн сів на свіжу траву, легким жестом запрошуючи Еліру приєднатися.

— Ти коли-небудь думала про те, що твоє життя могло б бути іншим? Що, можливо, ти могла б не бути частиною родини, не мати того всього, що тобі здавалося визначеним?

Це питання застало Еліру зненацька. Вона на хвильку замислилася, і несподівано для себе відчула, як серце її стислося.

— Можливо, іноді, — відповіла вона. — Але все одно я відчуваю, що саме тут — моє місце.

Рейн злегка всміхнувся, ніби вона тільки підтвердила те, про що він давно здогадувався.

— Знаєш, я завжди думав, що в цьому світі нічого не буває випадковим, — його голос був трохи хрипким, але напрочуд ніжним. — Можливо, і наша зустріч була не випадковістю.

Він обережно простягнув руку, торкаючись її пальців, і це м’яке, майже несміливе торкання змусило її завмерти, не відводячи погляду від його обличчя. Він був ближче, ніж будь-коли раніше, і в той момент все її оточення розчинилося. Було лише тепло його руки, тремтливе, але впевнене, його очі, які дивилися на неї так, ніби вона була єдиною в цьому світі.

Її голос, коли вона намагалася щось сказати, прозвучав зовсім тихо:

— Рейне...

Але він не дав їй договорити — його погляд став серйознішим, і він нахилився ближче, ніжно притискаючи її руку до своїх грудей, підкреслюючи ритм свого серцебиття. Їхні обличчя були так близько, що вона відчувала його дихання на своїй шкірі, і в наступну мить, неначе зачарована, вона піддалася магії цього моменту.

Його губи обережно торкнулися її, і світ, здавалося, вибухнув у вихорі відчуттів, наповнившись ніжністю та водночас незбагненною силою. Це був їхній перший поцілунок — сповнений обіцянок і відчуттів, що народилися в серці й тягли їх обох, мов потужна хвиля.

Для Еліри цей момент здався вічністю — тепло його долоні, його дихання, його губи, які невпевнено, але з ніжністю торкалися її. Із кожною секундою вона все більше розчинялася в цьому почутті, забуваючи про все, що було раніше, та все, що ще тільки мало статися.

Рейн не поспішав, його дії були м’якими і обережними, ніби він намагався зрозуміти, чи готова вона прийняти цей момент, чи розуміє, чим він є для обох. Еліра відчувала, як її серце б’ється швидше, коли він поглибив поцілунок, притягуючи її до себе. І в той самий момент з’явилася легка тривога: її розум наче прагнув повернутись до чогось важливішого, до таємниць, до її здібностей, до того, що вона повинна була пізнати себе. Але тут, поруч з Рейном, всі ці думки здавалися далекими і незначними. У цьому поцілунку було щось магічне — це був момент, який вона не могла і не хотіла аналізувати.

Вона відповідала йому з такою ж інтенсивністю, забуваючи про все навколо, поки не відчула, як він відривається від неї, затримуючи її обличчя в своїх руках. Погляд Рейна був серйозним, але в ньому також була ніжність, яка не давала їй можливості сумніватися в його почуттях. Його очі світилися особливим відтінком — якось по-новому, з тією самою глибиною, що і раніше, але тепер ця глибина була частиною їхнього зв'язку.

— Ти чудова, Еліро, — його голос був тихим, але переконливим. — Я хочу, щоб ти знала, я серйозно ставлюся до цього.

Вона усміхнулася, хоча в її серці все ще залишався холодок від усвідомлення, що цей момент може змінити багато чого. Вона намагалася виговорити щось, але в її грудях було так багато емоцій, що слова не знаходили виходу.

— Я… — вона почала, але знову заплуталася. — Я теж хочу, щоб ти знав, що це для мене важливо.

Рейн легенько підняв її підборіддя пальцями, і вона відчула, як серце б'ється не лише від емоцій, а й від тривоги. Її думки, які вона намагалася приховати, знову заповнили простір між ними, і це було неможливо ігнорувати.

— Ти хвилюєшся, Еліро? — запитав він, дивлячись їй в очі. — Я знаю, це може бути… несподівано.

Еліра глибоко вдихнула, намагаючись знайти рівновагу в своїх думках.

— Можливо… — її голос став тихим. — Я просто хочу зрозуміти, що це все значить. Мене все ще хвилюють багато питань, і я не хочу втратити себе в цих емоціях.