Глава 11. Спадок, закарбований у кольорах

Свято врожаю поступово добігало кінця, залишаючи за собою атмосферу спокою та теплих спогадів. Наступного дня Еліра та Рея вирішили пройтися містом, що після святкувань знову повернулося до звичного ритму. Здавалось, атмосфера урочистості розчинилась, поступившись місцем звичайній буденності.

Вони йшли вузькою вуличкою, якою щойно пробігли дітлахи, сміючись і жартуючи одне з одним. Рея була вдягнена в просторий темний плащ, що лише підкреслював її жовті очі — ясні, рішучі й допитливі, немовби вони прагнули поглинути й осмислити все довкола. Еліра з цікавістю подивилася на свою супутницю.

— Знаєш, Еліро, — почала Рея, не приховуючи задоволення від прогулянки, і в її очах заграв золотаво-зелений відтінок, — іноді мені цікаво, як воно — належати до іншої родини. Хоча в нас більше спільного, ніж здається, є такі моменти, що й мене захоплюють.

Еліра примружилась, зацікавлена несподіваним зізнанням подруги.

— Це здається не зовсім у твоєму стилі, Рейо, — усміхнулася Еліра. — Але розкажи більше. Що саме тебе цікавить у цих відмінностях?

Рея поглянула на неї з ледь помітною усмішкою, ніби натякаючи, що ця розмова для неї не така вже й проста.

— Багато хто вважає, що Родина Знання існує лише заради закону й порядку, — заговорила вона тихіше. — Але насправді, у нас є ще одна пристрасть — пошук. І не просто як накопичення знань, а пошук істинного розуміння, джерел натхнення. Моя бабуся завжди казала, що у світі є речі, які не можна пояснити лише логікою, і такі речі мають власну цінність.

— Мабуть, твоя бабуся не була схожою на більшість, — задумливо промовила Еліра. — Що ще вона говорила?

Рея зітхнула, пригадуючи старі спогади, які завжди викликали в неї особливі емоції.

— Вона часто розповідала мені легенди про наші коріння, про стародавні часи, коли родини тільки формувалися і мали чіткі межі, — пояснила Рея. — Моя бабуся говорила, що в кожного на нашій землі є свій внутрішній колір, незалежно від того, якого кольору очі насправді. І що цей внутрішній колір може змінюватися, коли ми відкриваємо в собі щось нове. А найцікавіше… — вона глянула на Еліру, — бабуся вважала, що ті, у кого незвичайний колір очей, можуть нести в собі щось більше, ніж самі підозрюють.

Еліра відчула, як її сріблясті очі заблищали на мить сильніше, і вона опустила погляд, замислившись над словами Реї. Ці слова були настільки близькими до її власних переживань і таємниць, що змушували серце битися швидше.

— Ти думаєш, це справді так? — запитала Еліра, майже пошепки.

Рея лише знизала плечима, але її очі світилися розумінням.

— Чому б і ні? Було б цікаво, чи не так? — відповіла вона. — До того ж, моя бабуся завжди наголошувала, що справжні знання — це не завжди те, що ми можемо виміряти. Іноді найважливіші відповіді знаходяться там, де логіка просто безсила.

Еліра задумливо усміхнулася, відчуваючи, як цей момент зближує її з Реєю. Вони продовжили прогулянку, мовчки насолоджуючись компанією одна одної і новими думками, які спалахували в них під час цієї розмови.

Того ж вечора, залишившись наодинці у своїй кімнаті, Еліра відчула, що розмова з Реєю та спогади про історію, яку розповідала старійшина Кайра, пробудили в ній потужну цікавість. Ідея про осіб із загадковими кольорами очей зачепила щось глибоке в її душі. Вона відчувала, що ці оповіді не просто історії минулого, а підказки, здатні допомогти їй краще зрозуміти власне походження.

Після коротких роздумів, Еліра вирішила діяти: вона розпитала кількох знайомих, і скоро дізналася про літнього чоловіка на ім’я Едмон, який жив поблизу старої бібліотеки. Едмон був відомий своїми знаннями про історію родин і давні перекази. Ходили чутки, що він був одним із небагатьох, хто ще пам’ятає подробиці про рідкісні кольори очей і сили, що колись існували серед жителів Раціанії.

Наступного дня, прокинувшись на світанку, Еліра вирушила до міської бібліотеки, сподіваючись знайти цього таємничого знавця. Бібліотека була розташована в тихому районі міста, в старій будівлі, яку час обдарував особливим шармом. Кам'яні сходи, вкриті мохом, привели її до дубових дверей, на яких висів важкий бронзовий молоток. Зітхнувши, вона постукала, і двері злегка прочинилися.

— Вітаю, ви шукаєте щось особливе? — запитав низький, спокійний голос.

Перед нею стояв літній чоловік із густим сивим волоссям і пронизливими темними очима. Від нього віяло незвичайною мудрістю, що одразу додало йому загадковості.

— Ви Едмон? — запитала Еліра, стримуючи хвилювання.

Чоловік кивнув, запрошуючи її зайти до будівлі. Усередині панувала тиша, розбавлена лише ледь чутним шелестом старих паперів і скрипінням полиць. Еліра не знала, з чого почати, тому звернулася до нього відразу з питанням, що турбувало її найбільше.

— Я чула, що ви знаєте чимало розповідей про давні родини та про жителів із рідкісними кольорами очей… Мені потрібна ваша допомога, — вона зупинилася, вагаючись, перш ніж продовжити. — Моя родина ніколи не розповідала мені багато про моє походження. У мене сріблясті очі, і я відчуваю, що вони мають якесь значення…

Едмон злегка нахилив голову і уважно подивився на неї.

— Сріблясті очі… Цей колір дійсно має особливу історію, — прошепотів він, ніби побоюючись, що хтось може підслухати їхню розмову. — Це рідкісний відтінок, який завжди викликав побоювання у основних родин. Ти знаєш, чому твоя сім'я могла тримати це в таємниці?