Глава 5. Храм Світла

Після виснажливого шляху раціани нарешті побачили величний Храм Світла, що височів посеред дрімучого лісу, наче схований між віковими деревами, зберігаючи всі таємниці світу. Здавалося, що світло, пробиваючись крізь густе листя, наче вперше торкається кам’яних стін, підкреслюючи кожен вигин візерунків і кожну тріщину на вишуканих статуях.

— Ось він, — тихо промовив Рейн, у його голосі відчувалася шана до цього місця, яке було водночас реальним і позачасовим.

Еліра не могла відвести погляду від храму: мармурові колони, вкриті мохом і ніжними візерунками лісових рослин, вигравали м’яким сріблястим світлом. Храм здавався сповненим світла зсередини, що не піддавалося логіці.

— Це дивовижно, — прошепотіла вона, зупинившись перед масивними дверима, що були прикрашені старовинними символами.

Рейн тихо посміхнувся, помітивши її захоплення.

— Кажуть, що цей Храм ховає знання нашого народу, — промовив Рейн, показуючи на ряд стародавніх символів, що були вирізьблені на дверях. — Дивися: знак змії, що згортається у кільце. У легендах це символ нескінченності та єдності. У Раціанії цей символ вважається знаком прихованої мудрості — однієї на всі душі світла.

— Цікаво, чи не так? — тихо додала Рея, придивляючись до вигадливих символів. — Відчувається, наче цей храм живе... А ці символи... я не бачу в них нічого подібного до тих, що я бачила раніше. Це щось інше.

Вони пройшли до просторої зали з високою аркою, де перед ними відкрилася низка залів, кожна з яких була сповнена книг і сувоїв. Еліра вражено дивилася на статуї, що стояли вздовж стін, прикрашені дивовижними каменями, які випромінювали ніжне світіння. Здавалося, що кожен із цих каменів зберігає чиїсь спогади або знання, що належать світові, про який раціани могли лише здогадуватися. Також, дівчина звернула увагу на малюнки невідомих світил і діаграмам, які нагадували карту зірок. Але насправді ці зображення були занадто заплутаними для звичайної мапи неба, ніби показували ще щось — можливо, паралельні світи чи приховані межі нашої реальності.

У дальньому кінці зали вони помітили кількох істот, одягнених у довгі плащі кольору зоряної ночі. Їхні обличчя майже ховалися в тіні капюшонів, і лише очі, блискучі, наче світляки, виглядали з-під тканини. Еліра відчула, що ці доглядачі храму спостерігають за ними, мовчки, не наближаючись, але присутність їхня відчувалася гостро і вагомо.

— Це охоронці храму? — прошепотіла вона.

— Їх називають Світлоносцями, — тихо відповів Рейн. — Вони зберігають таємниці і рідко говорять. Кажуть, вони лише направляють мандрівників, показують символи і тексти, що мають значення, але справжній зміст розкривається лише тим, хто здатний зрозуміти.

Еліра відчула незрозумілий потяг до центру зали, де стояла мармурова статуя, що тримала в руках великий кристал, у якому виблискувало світло. Вона потягнулася до нього, торкнулась і здавалося, наче її пальці відчули пульсацію й ледь помітне тепло кристала.

— Дивно, — прошепотіла вона, прибравши руку, хоча залишилося відчуття, ніби зв’язок досі залишився в її свідомості.

— Щось не так? — запитав Рейн, підійшовши ближче.

— Просто… мені здалося, що він живий, — тихо промовила вона.

— Можливо, він містить частину давніх знань, — відповів один із Світлоносців, з’являючись поруч майже нечутно. Його голос був тихим, наче шелест листя, але в ньому звучала давня мудрість. — У цьому кристалі схована суть світу, який вже зник. Те, що не забуто, але ще не зрозуміле. Ти маєш знати, що все побачене тут може здатися незрозумілим зараз, але повернеться до тебе, коли настане час.

Еліра і Рея переглянулися, розуміючи, що Світлоносець говорить загадками. Вони вдивлялися в блакитне світло кристала, немов намагаючись проникнути за завісу часу.

— А що означають ці зображення? — запитала Еліра, вказуючи на різьблення на стінах. Вони зображували фігури, з’єднані тонкими лініями, схожими на сплетіння ниток.

— Це знак зв’язків, які об’єднують душі, — промовив Світлоносець, злегка посміхаючись. — Ви зустрінете їх у своїх подорожах, але не завжди побачите. Коли знайдете те, що зв’яже вас із світом, зрозумієте справжнє значення цих ниток.

— Це місце… здається, воно живе, — прошепотів Рейн, спостерігаючи за вогнями, що, здавалося, час від часу оживали і затихали в глибині храму.

Еліра обережно дістала свій блокнот, в який занотовувала найбільш дивні та важливі моменти подорожі. Цей блокнот був для неї чимось більшим, ніж просто зошит: він зберігав спогади, знахідки і відчуття, які вона намагалася впорядкувати та зрозуміти. Її рука майже автоматично виводила рівні рядки, коли вона записувала побачені символи, короткі описи статуй і загадкове світло кристала, який здавався живим. На одній зі сторінок вона зробила простий начерк полум’я свічки, що горіло блакитним світлом, додавши кілька слів поруч: "пам’ять, що не згасає".

Блокнот став її тихим другом і хранителем тіней їхніх відкриттів, які Еліра ще не могла пояснити, але передчувала, що одного дня ці записи допоможуть їй розплутати шлях до істини. Вона завжди носила його із собою, переписуючи те, що здавалося важливим і незрозумілим, і щоразу, переглядаючи свої записи, відчувала дивне передчуття, ніби ці деталі колись об’єднаються в єдину картину.

— Добре, що ти це записуєш, бо це місце — справжній лабіринт загадок.