Іще тільки- тільки піднялось із-за горизонту сонце, а Шурочка вже на ногах. Як начебто і не було отих довгих років німецького рабства. Ніхто її із влади не турбував – видно перевірку вона пройшла, зате робота по дому закипіла з новою силою – то підлогу помиє, то стіну побілить, то їсти зварить, то на городі грядки посапає, то випре білизну – роботи не переробити.
Да і Яків теж не дрімав – роботящий вийшов чоловік – все в нього горіло в руках. Одним словом : «і кузнець і жнець – на всі руки молодець». Все йому було звично і приємно робити – дуже вже знудьгувався він за домашньою роботою. Спершу він відремонтував весь реманент, що знайшов в сараї, потім підладнав земляну призьбу навкруги будинку і дерев’яні сходинку до ганку, а там і дах підправив – оце так господар!
Якось непомітно пролетіла золота осінь, опало листя із дерев і все частіше дув поривчатий холодний вітер із півночі.
Наступала зима.
Був 1946 рік.
Все частіше поривався дрібний сніжок, який як манною крупою все сипав і сипав. Мороз пробирався в хати, по вулицях бігали дітлахи в валянцях без калош - вони витягли всі свої причандалля: сані, плоскі дерев’яні лижі і навіть ковзани, які вірьовками прикручували до своїх ніг.
Шурочка, як завжди, поралась біля печі – то витягувала горщики, то знову засовувала їх в гарячу піч, в який щось булькало і шипіло – великі червоні язики ласкаво облизували оті чорні чугунки, а дим по комину плавно витікав димохід, а потім через трубу плавно , покручуючись на вітру, розвіювався між голими деревами, які тихо погойдували своїми гілками на хатами, як би сторожуючи їх від напасті.
Яків, як справжній батько, ласкаво подивився на Шурочку, до якої прикипів всім своїм серцем , похитав головою, згорнув свою самокрутку і мрійливо випустив клуб диму:
Шурочка тяжко зітхнула, розв’язала свій платок, що щільно прилягав до обличчя, взяла глиняну тарілку і великим дерев’яним черпаком насипала доверху борщ, який смачно пахну, а приємний запах проникав аж в самий шлунок:
Яків взяв дерев’яну ложку , окраєць хліба і почав смачно їсти, присьорбуючи і нахвалюючи кожний раз, як розпочиналася трапеза:
Шурочка раділа цим словам -вона і собі підсіла до столу.. Так вони і пережили оту страшну і голодну післявоєнну зиму . Шура влаштувалася продавати пиріжки від кафе на залізничній станції, а Яків пішов працювати в артіль слюсарем .
На перон з тильної сторони під’їхала полуторка і зупинилася як раз напроти Шурочки, що так жваво торгувала своїми пиріжками.
Із полуторки вискочив молодий парубок, невеликого зросту , худорлявий в воєнному галіфе і гімнастерці. В кузові машини стояли ящики і лежали один на одному мішки. Водій мляво відкрив двері , окинув оком всю привокзальну площу і не поспішаючи врозвалочку попрямував до черги.
Симпатична дівчина, котра жваво замотувала пиріжки і одночасно розраховувалася з покупцями, зиркала то на водія , то на молодого парубка, котрий першим вийшов із полуторки. Якісь незвичні бісики бігали в її очах. Вона то посміхалася , то заклопотано рахувала гроші, але все так ладно і швидко у неї виходило, що вже через півгодини всі пиріжки було продано і останній якраз дістався отому молодому демобілізованому солдату в галіфе.
Оцей молодик, як виявилось – Микола, часто приїздив на вокзал за посилками від пошти, де він і працював рахівником. Родом він був із Згурівки – невеликого селища, що знаходилося кілометрів двадцять від Яготина. Там він закінчив школу, а потім його призвали в армію як раз напередодні війни, у Львові. Там він і зустрів свій перший бій з німцями. Небезпечні і важкі воєнні дороги пройшов Микола.. і врешті решт доля закинула його до партизанів..