Розділ 10 Нове життя

Іще тільки- тільки  піднялось  із-за   горизонту сонце, а Шурочка вже на ногах.  Як начебто і не було отих довгих років німецького рабства. Ніхто  її із влади не турбував – видно перевірку вона пройшла, зате  робота по дому закипіла з новою силою – то підлогу помиє, то стіну побілить, то їсти зварить, то на городі грядки посапає, то випре  білизну – роботи не переробити.

       Да  і Яків теж не дрімав – роботящий вийшов чоловік – все в нього горіло в руках. Одним словом : «і кузнець і жнець – на всі руки молодець». Все йому було звично і приємно робити – дуже вже знудьгувався він за домашньою роботою. Спершу він відремонтував весь реманент, що знайшов в сараї, потім підладнав  земляну призьбу навкруги будинку і  дерев’яні сходинку  до ганку, а там і  дах підправив – оце так господар!

      Якось непомітно пролетіла золота осінь, опало листя із дерев і все частіше дув поривчатий холодний вітер із півночі.

     Наступала зима.

     Був 1946 рік.

    Все частіше поривався дрібний сніжок, який  як манною крупою все сипав і сипав.  Мороз пробирався в хати, по вулицях бігали дітлахи в валянцях  без калош - вони  витягли всі свої причандалля: сані, плоскі дерев’яні лижі і навіть ковзани, які вірьовками прикручували до своїх ніг.

    Шурочка, як завжди, поралась біля печі – то витягувала горщики, то знову засовувала їх в гарячу піч, в який щось булькало і шипіло – великі червоні язики ласкаво облизували оті чорні чугунки, а дим по комину плавно витікав  димохід, а потім через трубу плавно , покручуючись на вітру, розвіювався  між голими деревами, які  тихо погойдували своїми гілками на  хатами, як би сторожуючи їх від напасті.

• Мабуть завтра, поїду в Яготин, - звертаючись скоріше до себе. Ніж до Якова, - якось  заклопотано проговорила дівчина, - може якусь роботу собі знайду...
• Треба попробувати, дитино, - підтримав пропозицію Яків і добавив, - чув я що там артіль  організовують...
• То я завтра поїду..

     Яків, як справжній батько, ласкаво подивився на Шурочку, до якої прикипів всім своїм серцем , похитав головою, згорнув свою самокрутку  і мрійливо випустив клуб диму:

• Скажу, Шура, а може десь уціліли твої батьки?
• Та... Не знаю... – якось невпевнено  промовила та, витягнула рогачем горщик із борщем, поставила його на ослін і добавила, - може десь і є...
• Треба пошукати, - Яків  перехопився турботою не на жарт, - я оце теж часто думаю про своїх... Шура, а хто твої батьки? Ким вони були?
• Та я  толком і не знаю... пам’ятаю  щось але не чітко – матір, яка співала мені  колискову. А батька навіть не можу згадати.. Було мені тоді десь три роки, як голод  лютував...Померли вони тоді від голоду.. а нас залишилось п’ятеро  -   сестри:  Марія, Галя і іще два брати - Сашко і Сеня.

     Шурочка тяжко зітхнула, розв’язала свій платок, що  щільно  прилягав до обличчя, взяла глиняну тарілку і великим дерев’яним черпаком  насипала доверху  борщ, який смачно пахну, а приємний запах проникав аж в самий шлунок:

• Сідайте, дядьку Якове!
• Дякую, доню...

     Яків  взяв дерев’яну ложку , окраєць хліба і  почав смачно  їсти, присьорбуючи і нахвалюючи кожний раз, як  розпочиналася трапеза:

• Яка ж ти кухарочка! Ай.. яй.. яй – як смачно! – він час від часу відкушував окраєць чорного житнього хліба,  потім з’їдав великий зубок часника і  пів цибулини. – Молодець!

     Шурочка раділа цим словам -вона і собі  підсіла до столу.. Так вони і пережили оту страшну і голодну післявоєнну зиму . Шура влаштувалася  продавати пиріжки від кафе на залізничній станції, а Яків пішов працювати в артіль слюсарем .

• Пиріжки , кому пиріжки?! Підходимо - смачні пиріжки із яблуками...
• А ну, дівчино дай мені парочку.. -  бравий міліціонер  в синіх галіфе і білій гімнастерці з червоними погонами привітно посміхався оцій малій продавщиці, а потім, - ладно, давай чотири, мабуть вже дуже смачні...
• Не сумнівайтеся, шановний  - за вуха не відтянуть від моїх пиріжків... Ось побачите!
• І мені..-  огрядна літня жінка з великою сумкою , поспіхом підійшла  і, озирнувшись , промовила – за ким я буду?

      На перон з тильної сторони під’їхала полуторка і зупинилася як раз напроти  Шурочки, що так жваво торгувала своїми пиріжками.

    Із полуторки вискочив молодий парубок, невеликого зросту , худорлявий в воєнному галіфе і гімнастерці. В кузові машини стояли ящики і лежали один на одному мішки. Водій мляво відкрив двері , окинув оком всю привокзальну площу і не поспішаючи врозвалочку попрямував до черги.

• А шо ми тут смачне продаємо? Бач як пахне за кілометр..!
• А ти візьми собі парочку моїх пиріжків – отоді  завтра першим стоятимеш у черзі.

    Симпатична дівчина, котра жваво  замотувала пиріжки і одночасно розраховувалася з покупцями,  зиркала то на водія , то на молодого парубка, котрий першим вийшов із полуторки. Якісь незвичні бісики бігали в її очах. Вона то посміхалася , то заклопотано рахувала гроші,  але все так ладно і швидко у неї виходило, що вже через півгодини всі пиріжки було продано і останній якраз дістався отому молодому демобілізованому солдату в галіфе.

• А шо – тільки один?
• Вже немає... приходьте завтра – обов’язково вам залишу – хитрі бісики лукаво бігали в очах Шурочки, яка час від часу зиркала на останнього свого покупця , що турботливо тримав в руках отого одного пиріжка, що йому дістався.
• Ладно... А як вас звати? – несподівано  ,посміхаючись до дівчини запитав парубок і зразу ж добавив – мене зовуть Микола..
• А мене Шура, - зніяковіло зашарілася дівчина.

    Оцей молодик, як виявилось – Микола, часто приїздив на вокзал за посилками від пошти, де він і працював рахівником.  Родом він був із Згурівки – невеликого селища, що знаходилося кілометрів двадцять від Яготина.  Там він закінчив школу, а потім  його призвали в армію як раз напередодні війни, у Львові. Там він і зустрів свій перший бій з німцями.  Небезпечні і важкі воєнні дороги пройшов Микола.. і   врешті решт  доля закинула його до партизанів..