Розділ 8 Повернення

Накінець потяг зупинився, як здавалось дівчатам, аж на наступний день, що в дійсності так і було. Вони проспали мабуть сутки, а коли проснулись був уже ранок наступного дня. Сонце яскраво світило в відкриті двері вагона, голубе  безхмарне небо висіло над вагоном, а приємний запах, не зважаючи не опорожнення коней,   заполонив весь  простій.

    Це було повітря рідного краю, яке не можна було сплутати ні з чим. Це була рідна українська земля, яку вони – оці нещасні дівчатка,  не бачили уже декілька років. Це було неймовірне щастя для них почути, що вони вже дома, під Києвом.

• Яка це зупинка? Що це за місто? – сипали питаннями дівчатка.
• То це ж  Фастів...Скоро буде Київ.. -  с посмішкою і радістю випалив Іван, - дома ми , дома.... дівчатка.
• То невже ж це наш Київ!! – аж підскакувала Шурочка, - Оксано, дивись  отам в тій стороні буде і моє місто...Яготин...
• А мені потрібно в Кролевець, - прошепотіла Оксана, - знаєш таке місто на півночі України?- і добавила, -  мені ще потрібно їхати...
• А хочеш , Оксаночка, поїдемо до мене?
• Забери краще мене, - випалив  Іван, - я роботящий і неодружений..
• Та що Ви, дядьку Івана, Ви ж самі розказували  про свою Галочку і  трьох своїх дівчаток! –  Оксанка весело підмигнула і додала, - та ні, я спочатку додому, а там  - видно буде...
• Ну як знаєш.. – Шурочка висунулась із вагона, міцно тримаючи перекладину, і все дивилася на безкрайні поля і ліси, на луги і кущі, що оступили їх звідусіль.

    Це їх рідний край. Скільки днів і ночей вона про це мріяла... - ох хо хо!!!

   Десь зовсім недалеко , почулися голоси і  несподівано біля дверей  випорснув  невеликого зросту солдат в пілотці і  з автоматом на плечі. Потім підійшов іще один, а з ним офіцер з пов’язкою «Комендатура»

• Документи? – різко випалив офіцер
• Зараз, - Іван і Петро  порились в своїх гімнастерках і дістали свої посвідчення, а потім подали офіцеру не виходячи із вагону.
• Так... Фронтовики? Із Німеччини? Що везете?
• Коней...
• Коней? А навіщо? – недобра посмішка промайнула у офіцера, - показуй..

   Він легко заскочив у вагон і підійшов до коней, погладив по гриві і його обличчя покрилося яскравою посмішкою, в очах засяяли іскорки і старі спогади дитинства  - туманне поле, табун коней і він з товаришем біля багаття  і яскраві зірки в небі... Як давно це все було...

   Лейтенант  враз спохмурнів, віддав документи, іще раз заглянув  в очі коням і спитав:

• Куди їх?
• Ці коні -  теж фронтовики... тягали батарейні пушки,  нехай дома поки що відпочинуть, а потім будемо працювати... разом, - Іван взяв документи і додав, -  разом будемо хліб сіяти..
• Це добре... -  офіцер  якось  сумно іще раз оглянувся на коней, як начебто знайомих зустрів, і  тільки тепер звернув увагу на дівчат -  А це хто  такі будете?
• Ми додому... Ми в Яготин.. – Шурочка , як з кулемета сипала словами, намагалась пояснити хто вони такі. – Ми із тих..., кого забирали на роботу два роки тому... німці..
• Документи є?
• Ось, довідки... -  дівчата подали папірці на німецький мові з круглою печаткою в кутку.
• Ну і шо це таке? – офіцер витріщив очі на папірець, не розуміючи ані слова по – німецьки, - підете з нами..
• Куди, дядечку? – аж підскочила Шурочка, - мені потрібно додому, в Яготин...

    Сльози, як той горох бризнули із очей. Оксана теж не витримала і вони хором  заголосили та так, що аж коні затурбувались, махаючи своїми красивими головами і хвостом.

• Так потрібно, перевіримо і тоді – ідіть...
• Та відпусти ти їх старший, - вони ж намучились в рабстві в отій Німеччині, хіба не бачиш сам?
• Не можу... А як то вони шпіони? Ні, не можу... Пішли!

    Дівчатка повільно  спустились на землю, на оцю щебінку, що товстим шаром покривала землю під шпалами і , переминаючись з ноги на ногу, намагались посміхнутись Івану і Петру, вдячні за їх розуміння і турботу.

• Спасибі вам, дядьку Іване! І вам, Петре, що забрали нас. Ми Вас не забудемо ніколи. Нехай вас Бог хранить!

    Не поспішаючи наряд і дівчата повільно пішли вперед, а потім , перебравшись через декілька колій , накінець –то зупинились перед дверима невеличкого будиночку до стояв зовсім рядом біля будівлі залізничного вокзалу Фастова. Над дверима цього будиночка висіла вивіска «Комендатура».

• Заходьте! – офіцер відкрив двері і дівчатка жваво, як пташки, впурхнули в середину.