Рабство

Розділ 5 Визволителі

Ось  уже пройшло декілька місяців з того часу коли Шурочку привели  до німецького пана – бауера Ганса. Несподівано для себе  Саша сприйняла таку зміну свого життя з усвідомленням свого нового становища. Прийняли її  зовсім не як рабиню із Сходу – для них вона була просто  безкоштовна працівниці- кухарка. Так , саме кухарка – тому, що  тепер їй уже довіряли самостійно готовити  страви для всієї сімї Ганса і Єви. З часом вона навчилась розуміти деякі слова і вона тепер намагалась  при необхідності спілкуватись з членами німецької родини, яким дуже подобався український борщ, приготовлений оцією  симпатичною маленькою українко.

    Ні, вони іще не вважали її  чимось нижчим ніж робітницею. Фактично, вона стала членом їхньої сімї. Її обов’язки були прості і  не складні – підтримувати чистоту в будинку і готувати   смачну і корисну їжу. Жила вона сама в окремій кімнатці на першому поверху  будинку, вставала, як і раніше дома, зрання , чепурилась і – на кухню. Зазвичай там уже була Єва, яка  майстерно  робила пампушки, рагу і інші смаколики.  

   Поступово з часом і Саша навчилася виготовляти все, чого навчила її господиня.  Вона вправно і швидко  повторювали  всі ті процедури, які потрібно було робити по господарству. Ганс і Єва просто не могли налюбуватись своєю юною робітницею.

   Так минув рік. На вулиці була весна 1945 року. Радянські війська , штурмуючи німецькі міста , крок за кроком наближались до серця Великого Рейху – Берліна.  Всі уже розуміли, що  Німеччина ось- ось впаде і капітуляція неминуча. Невеличке за розмірам місто Гамбург, на околиці якого і стояв будинок Ганса уже відчувало наближення фронту. Де не де чулися глухі важкі постріли . Снаряди іноді долітали навіть до будинків. Німці були стривожені – час від часу збиралися на площі, щось обговорювали і похмурі розходилися по домівках.

   Табір східних робітників – рабів , як і завжди, жив своїм життям.  Німці  методично зі своєю німецькою пунктуальністю кожен ранок  приїздили і приходили на площу, на якій , як і в перший день, вишиковувались українські робітники  - їх відбирали на роботи  місцеві бауери і просто домогосподині, як безкоштовну робочу силу- як східних рабів, до яких вони вже звикли, як до своєї власності. З ранку і до ночі  працювали на полях  хлопці і дівчата, яких кого силоміць, а кого добровільно пригнали люди, в це провінціальне місто, як своїх холопів – безкоштовну робочу силу.

     Хто працював на заводах, хто – на полях, а дехто  по господарству, на кухні, як наша Саша. Канонада зі сходу долітала і до Гамбурга і це не могло не радувати їх.

  • Наші... наші ідуть, – пошепки перемовлялись дівчата, поглядаючи на своїх німецьких господарів, котрих навпаки , тривожили оці  звуки.

    Вони  не знали як тепер поводиться із оцими східними рабами, які скоро – дуже скоро, можуть їм згадати все – і оцю працю з ранку до вечора, і  їх жорстоку поведінку і , навіть, знущання.. Німці вже були не такі, як тоді , два роки тому. Вони просто боялися розплати і це було закономірно.

    Але до Саші це не відносилося. Вона не відчувала себе рабинею.  Да і сам по собі Ганс, не зважаючи на його вигляд, був доброю людиною, яку ще не заразив  вірус шовінізму  і арійського звеличення.  І все ж таки, і вони вирішили переїхати на захід – туди , де на їх думку відносно спокійно. Правда, все частіше і частіше точились розмови про еміграцію в Канаду всієї сімї.. В кінці- кінців, коли радянські таки почали появлятись за декілька кілометрів Ганс не витримав і заявив:

  • Votbereiten, wir werden morgen aus der Stadt zu abgefahren, - а потім, звертаючись до Саші сказав, - Сяша, villst du mit unseren abgehen?  По..ехалі далеко... Розумійт?
  • Ні, ні... не можу. Я хочу додому,  в свою хату... – і посміхаючись , добавила, - Вибачте... Дякую за все... за добре відношення...,але... я не можу...

Якось раптово опустіло місто, на вулицях майже нікого не було.. Все завмерло в очівуванні. Раптом десь  зовсім близько пролунав гарматний постріл:

  • Бах... – снаряд розірвався як раз на площі. Осколки і вирвана бруківка розлетілися по сторонам.
  • Це наші... Наші... -  радісні вигуки чулися звідусіль.

       Яке то було щастя, коли змучені роботою  і чеканням нещасні люди побачили червоний прапор на броні першого танку, з якого виглядав   наш радянський танкіст – визволитель. Неймовірна шалена радість  охопила всіх. Дівчата рвали із клумб квіти і кидали під танки , на броню... Дехто співав українські пісні,  збирались групами, як вільні люди, танцювали і цілували солдатів, офіцерів, генералів – це не мало значення – всіх , хто траплявся їм під руку.

    Це була ейфорія дня Перемоги. Але до 9 Травня ще було далеко. Німці огризалися, їх колони біженців потяглися на Захід, до американців. Серед них був  Ганс і його сім’я.

     Але Саша... Вона сяяла, як яскраве сонце, радості не було меж. Та скоро все перемінилося.. радість погасла і дівчатка, жінки –  і німці  і українці, і росіянки – всі  як скажені тікали , хто куди від зголоднілих без жіночого тіла солдат. Фактично, це було масове зґвалтування  на поталу переможців – визволителів. Що зробиш.... війна..

  • А..А...А... – не треба, миленькі наші – кричала жіночка років тридцяти, стояки перед колінами уже не молодого єфрейтора, котрий  голодними очима дивився на оцю дорідну жіночку – таку звабливу і таку беззахисну, - не треба... миленькі. У мене дома діточки.. Відпусти..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше