- 12 -

Дарій                                                        

Тієї ночі я спав, як немовля. Усвідомлення того, що за мною більше не полюють, дарувало таке відчуття щастя, що й рабство більше не турбувало. Скорогодський відкинув копита, карма таки наздогнала його, і за смерть Стефана він заплатив власним життям. І нехай його прикінчив не я, проте справедливість перемогла. Більше не треба озиратись по сторонах, не треба ховатись, не треба губитись у здогадках наскільки сильно мене гамселитимуть його головорізи, а головне – Ліона також у безпеці.

Моя хазяйка, моя хоробра дівчинка… Відтепер єдиною та головною метою для мене стало бажання відплатити їй за самопожертву. Як мінімум перестану корчити з себе мудака. Нехай дізнається, що Дарій буває нормальним, і навіть турботливим.

Почав я зі сніданку. Продуктів було обмаль, а тому довелось застосовувати фантазію. Знайшов мед, борошно, цукор та олію – перемішав усе це, додав горіхів та сунув у духовку. Тим часом, якомога тихіше, щоб не розбудити Ліону завчасно, узявся прибирати на кухні –  після моїх кулінарних експериментів там стало ще брудніше. Наче вибухнула якась борошняна бомба… Маю зізнатись, того разу мені було не лінь. Навіть ще дивніше: хотілось переробити якомога більше справ.            

Дзенькнув таймер на духовці, я дістав звідти щось схоже на гумовий липеник. Виглядало, м’яко кажучи, неапетитно, залишалось сподіватись, що воно хоча б на смак нормальне. Якраз тоді прокинулась й Ліона.

Вона зайшла на кухню босоніж, у піжамі, що складалась з футболки та коротеньких шортів. Волосся розпущене, очі заспані, на щоці слід від подушки… Не розумію, як їй вдавалось залишатися милою навіть у такому стані. Точно кошеня, як хочеться узяти на ручки й почухати за вушком.

–  Добрий ранок, –  посміхнулась дівчина.

–  Якось ти зарано… Краще б ще поспала.

–  Хіба можна спати, коли в домі пахне випічкою? – вона стала навшпиньки й зазирнула через моє плече. – Ти сам спік пиріг?

–  Ну… пиріг – це занадто пафосна назва для такої страви. Хочеш кави?

–  Так, дякую.                                     

Ліона закрутила волосся на потилиці й сіла за стіл. Вона з цікавістю спостерігала за кожним моїм рухом, наче це були не буденні справи, а якесь магічне дійство.

–  Ось, –  поставив перед нею чашку.

–  А ти? Вже снідав?                                   

–  Та я потім, –  за правилами нормальних сімей кріпаки їдять виключно після хазяїна.

–  Не вигадуй! –  Ліона поплескала долонею по стільці поряд з собою. – Сідай.

Моя спроба стати відмінним рабом з тріском провалилась. Для такого задуму треба було, спершу перевиховати Ліону. Вона була найнезграбнішою, проте водночас найкращою, рабовласницею у світі.

Я пробував своє творіння на смак. Відразу захотілось виплюнути… Поглянув на Ліону –  та із задоволенням жувала другий шматок.

–  Невже тобі сподобалось? – не повірив я.

–  Звісно! Ти ж старався.

–  Але через те воно смачнішим не стало… Нагадує підошву, –  я потягнувся до тарілки, аби викинути все у смітник, але Ліона вихопила її в мене з рук.

–  Ні за що!                                     

–  Ти зіпсуєш собі шлунок.

–  Я з’їм ще трішки, почекаю з пів години і, якщо не буде ознак отруєння, то решту віддам горобчикам. Вони точно оцінять.

Я лише розвів руками.

–  Наступного разу приготую щось нормальне. Хоча я мало що вмію, окрім бутербродів та смаженої картоплі… Тобі таки гівняний раб дістався.

–  Тому що твоє місце не в рабстві. Я тут подумала… –  Ліона закусила губу, сумніваючись чи варто озвучувати свою ідею. –  Ти б не хотів влаштуватись на роботу?

В мене наче друге дихання відкрилось.

–  Звісно хотів би! Я б міг виконувати якісь завдання від сусідів чи допомагати їм по хазяйству. Гроші тобі точно не завадять.

Ліона похитала головою.                              

–  Ти неправильно мене зрозумів. Я не віддаватиму тебе в експлуатацію сусідам, і тим паче не відбиратиму твою зарплатню, –  промовила, допиваючи залишки кави. – Не для того ти отримував вищу освіту.

–  А що ж тоді?

–  Ми знайдемо тобі гідну посаду, а заробленим розпоряджатимешся на власний розсуд. Хоча... я б була дуже вдячна, якби ти сам купував собі одяг, бо коли діло доходить до магазину з спідньою білизною, в мене починається жахливий ступор.

Я не зміг стримати посмішку.

–  Ліоно, мені неабияк подобається твоя пропозиція. Але невже ти думаєш, що хтось захоче узяти на роботу раба? Одна річ, коли треба за худобою прибирати чи траншею рити, але кріпак– біолог… Це навіть звучить дивно.

–  А я вважаю, що спробувати варто.

–  Звісно, –  кивнув я, аби не руйнувати запал дівчини. – Спробуємо.

–  Тільки першу ти маєш повністю одужати. З таким розписаним обличчям тебе точно ніхто не візьме. Зараз переодягнусь, і збігаю в аптеку. Будемо лікувати твою спину. А поки постарайся ходити без футболки, щоб шкіра краще дихала та швидше загоювалась.

–  Тобі б теж цих рекомендацій дотримуватись…

–  Ціную твою турботу, але якось вже переб’юсь, –  відповіла вона, але приховати рум’янець на щоках в неї не вийшло. – Все, я в аптеку. Заодно зустрінусь з Ритою, бо та залишила з десяток повідомлень на автовідповідачі. Не сумуй тут.

–  Постараюсь.                                       

Я промовчав про те, що насправді не хочу відпускати Ліону ані на мить. Тоді мені було не зрозуміло звідки таке бажання: банальна вдячність чи зародження почуттів до тієї, кого не можна кохати. Зрештою, це неважливо. В будь-якому разі раб має дотримуватись дистанції, аби не створювати проблем хазяйці. У моєму випадку –  не додавати ще більших проблем, ніж ті, що вже трапились.

–  І, будь ласка, не берись ні за яку роботу. Вона нікуди не зникне, а тобі треба відновлювати сили… Чому ти так дивишся на мене? – Ліона знову відвела погляд.