- 11 -

Ліона                                                                             

Земля під ногами здригнулась, і я впала на когось із чоловіків. Спершу навіть не зрозуміла, що відбувається. Крики, шум, вибух, а потім повна тиша… Лише серце калатало так, наче намагалося вирватись із грудної клітки.

– Ліоно! – хтось узявся струшувати з мене бруд. – Ти як? Ціла?

Я підняла голову, побачила над собою Артура. Позаду нього намагався підвестись, але щоразу знову падав Дарій.

– Що…                                      

– Давай я тобі допоможу… – негідник простягнув мені руку. Та якого біса? Замочив з десяток охоронців та вирішив у джентльмена перекваліфікуватись?

– Я сама.

Голова паморочилась, у вухах пищало. Очевидно, те ж саме відбувалося й з рабами. Оговтавшись після вибуху, вони роззирались довкола дивились одне на одного переляканими очима.

– Слухайте сюди, – почав Артур. – Скорогодського більше немає. Ви належите мені.

Чоловіки не знали, як на це реагувати. З одного боку їх звільнили від тяжкої праці, але ж невідомо, що змусять робити натомість.              

– Ти вбив його? – я наче потрапила в якийсь бойовик. – Вбив?!

– Так, – знизав плечима Артур. – Вважай це моїм подарунком у знак вибачення за брехню.

– О, матінко… – схопилась за голову. Мене починало нудити.

– Не драматизуй, Ліоно. Він був гівнюком.              

– Як і ти, – насилу процідила я.

Артур простягнув мені пляшку води.

– Ні… я ще більший гівнюк. А тепер сідай в машину, я відвезу тебе додому.

– І Дарія.

Негідник закотив очі.

– Ну звісно, і раба свого забирай. Мені такий доходяга все одно не потрібен.

Мені б хотілось радіти, але чомусь не виходило. Може, через недовіру до Артура, може, через те, що стала свідком кривавої розправи бандитів. Я розгубилась. Якби до мене не підійшов Дарій, то б і досі стояла там та дивилася на погнуту ударною хвилею кришку люка.

– Треба забиратись, поки він не передумав, – прошепотів кріпак. – Це наш шанс.

– Думаєш, йому варто вірити?

– Звісно ні, – Дарій покосився на Артура, який роздавав накази рабам. – Та хіба у нас є вибір? Зрештою, я мав конфлікт зі Скорогодським, а не з ним.

– І то правда. Вороги наших ворогів – наші друзі?

– Не хотів би я мати такого друга… Всі вони по вуха у крові.

Я вирішила ризикнути й таки пішла до машини. Дарій за мною, а згодом до нас приєднався й сам Артур.                    

– Раб поїде ззаду, – постановив, сідаючи за кермо. – А ти сідай поряд зі мною. Нам треба поговорити.

– Добре.                     

Ми виїхали на шосе. Було незвично долати той шлях без мішка на голові. Згодом я почала вгадувати місцевість, а коли ми проминули вказівний знак, то пересвідчилась, що знаходжусь у сусідній області.

– Що ти будеш робити з тими чоловіками? – запитала в Артура. – Вони виснажені та перелякані.

– Маєш на увазі кріпаків? Ще не знаю. Пару найміцніших залишу собі, інших, напевно, підлатаю та продам. Мене рабовласництво мало цікавить.

– А що цікавить? – не втрималась я. – Наркоторгівля?

– Ти ставиш неправильні питання. Краще б поцікавилась моїми планами на тебе.

Мені знову стало моторошно.

– На мене?                            

– Ти ж розумієш, що бачила забагато. Вже мовчу про твого раба… В нього компромату стільки… – Артур присвиснув.

– Ну так і розбирайся зі мною, навіщо її залякувати? – вигукнув з-за спини Дарій. – Чи кишка тонка?

– Тобі слова не давали. Поводься тихенько, або далі бігтимеш за машиною.

– Все нормально, – спробувала заспокоїти його я. Водночас подумки відмітила разючі зміни в поведінці Дарія. Невже цей ефект збережеться й надалі?

Артур вдивлявся в дорогу, обережно оминав поліцейські пости й повертався до розмови тільки тоді, коли ми знову опинялись на порожній трасі. Він був спокійним. Занадто спокійним як для людини, котра щойно зайняла місце одного з кримінальних авторитетів. А від цього мені ставало ще більш страшно. Одному Дияволу відомо, які думки роїлися у його схибленій голові.

– Я відпускаю тебе на свій страх та ризик, Ліоно, – промовив Артур, витримуючи театральні паузи. –  Проте знай, що за тобою стежитимуть. Якщо в мене виникне бодай маленька підозра, то ти полетиш на небеса слідом за Скорогодським.

– Я мовчатиму. Все одно хочу забути цю… пригоду, як страшний сон.

– От і постарайся, – кивнув Артур. – Ти – хороша людина, не псуй собі життя пошуками справедливості. Її не існує.

Наступну частину шляху ми проїхали у повній тиші. Коли у світлі ліхтарів почали майоріти рідні вулички, в мене виступили сльози. Невже все закінчилось? Невже я знову повернусь в свою хатинку?.. В полоні Скорогодського я пробула лише три дні, але здавалося, ніби пройшли роки. Той жах змусив мене пізнати долю рабів, відчути їхній біль на власній шкірі. В прямому та переносному сенсі. Змусив заприсягнутися самій собі, що я не опускатиму руки в боротьбі за їхні права. Почну з визволення Дарія, а далі постараюсь допомогти й іншим.

Артур пригальмував біля моїх воріт.               

– Запам’ятай, – здавалося, льодяний погляд його пронизував мене наскрізь, – тепер ти постійно на мушці.

– Не набридне? В тебе ж тепер стільки справ…

– Впораюсь, – він перехилився через мене, обдавши шию гарячим подихом, а відчинив дверцята. – Можеш йти.             

Я вилетіла з машини, мов ошпарена. Додому! На свободу. Навіть забула про те, що в мене пекельно болить спина. Дарій не відставав.

– Ліоно, – покликав мене Артур, опускаючи тоноване скло. – Ми ж так не сходили на побачення.

– І не підемо!                                

Дарій розпахнув переді мною ворота, і я застрибнула у двір. Всі жахіття опинилися позаду. Можна було видохнути.         

Я забігла, якщо так можна назвати пересування в стилі напівмертвого равлика, у дім. Рідненький, старенький, бідненький… Найкраще місце на землі! Там було тихо і затишно. Навіть мухи, що літали над брудним посудом здавались особливо милими.