- 10 -

Ліона

Попри холод і страх перед невідомістю, я засинала з посмішкою на вустах. Розчаровуватись у людях – звична справа, а ось дізнаватись, що вони значно кращі, ніж здавалось на перший погляд – справжній подарунок долі. Я автоматично списала Дарію всі огріхи й пообіцяла собі, що доб’ю свободи для нього. Навіть, якщо доведеться докорінно змінити звичний устрій життя. Нічого, знайду кращу роботу, буду відкладати… щось вигадаю, але таки витягну його з рабства.

Ранок прийшов занадто швидко. В підвалі досі було темно, однак охоронець сповістив, що ми маємо підніматись. В горлі пересохло, голова тріщала, як після гучної вечірки… Зараз би випити пігулку аспірину й під ковдру, а не все це.

– Ваш сніданок і одяг для дівчини, – промовили до нас, жбурнувши на середину кімнати паперовий пакет. – Маєте п’ятнадцять хвилин.

– Сервіс, як завжди, на висоті, – хмикнув Дарій.

Я дістала уніформу – штани та футболку з цупкої, сірої тканини. За розміром одяг був трохи великий, однак все одно зручніший, ніж вечірня сукня. На додачу перевзулась у поношені капці, а свої туфлі залишила стояти під стінкою як нагадування про вільне життя.

– Чому ти досі не поїв? – запитала в Дарія, дістаючи скромні частування: хліб, дві варені картоплі та пляшку молока.

Хлопець похитав головою.

– Мені це на один зуб. Краще ти нормально поснідай.

– Не вигадуй, – я розділила усе навпіл. – Тобі потрібні сили.

Дарій не поворухнувся.

– Їж давай! Це наказ! Або… я теж не їстиму.

– Ліоно, досить геройствувати.

– Можу сказати тобі те ж саме, – я пхнула картоплю йому в руки. – Благородний вчинок зараховано, тепер берись за їжу.

Доснідати нам не дали. У підвал знову завились два охоронці й жестом наказали слідувати за ними. Під прицілом зброї ми пройшли коридорами розкішного будинку Скорогодського, потім нам на голови одягнули запилені мішки.

– А їй навіщо? – проскиглив Дарій.

– Такі правила.                           

І знову дорога. Ми торохтіли в машині близько години. Увесь цей час хтось з охоронців дозволяв собі безсовісно стискати моє коліно своєю вологою долонею, а щойно я смикалась – мені в ребра впиралося дуло автомата. Як би я там не вичавлювала з себе позитив, та з кожною хвилиною ставало все моторошніше. Залишалось тільки зціплювати зуби й терпіти.

Мішки зняли тільки біля люку в якийсь тунель. Я схопила свіжого повітря з озирнулась. Навколо нас із Дарієм зібрались інші раби. Жінок серед них не було, тому я мимоволі притягувала до себе увагу.

– Хазяїн вирішив нагородити нас за старання? – один з рабів оскалив потемнілі зуби.

Його вмить відштовхнули.

– Чур, я перший! – інший незнайомець пройшовся по мені поглядом.

І тут Дарія наче підмінили. Його і без того страшне від побоїв обличчя налилося кров’ю. Він стиснув руки у кулаки на став переді мною, наче лев (нехай і потріпаний), що готується захищати прайд. Я з гордістю розправила плечі! Завжди мріла, аби за мене колись заступився симпатичний хлопець. Це ж так романтично…

– Якщо хтось хоч пальцем її торкнеться… Ні, якщо хтось хоч подумає про це – я вб’ю! Ліона – моя хазяйка.

Тільки тоді раби помітили, що на мені немає нашийника. Вони стали перешіптуватись між собою і дивитись на мене вже не з бажанням, а з неприхованим подивом.

– Для тебе правила такі ж, як і для інших. Копаєш тунель, землю вантажиш у мішки, а потім піднімаєш нагору. Якщо не вклалась у добову норму, отримуєш покарання.

– І яка норма?

– Тридцять мішків.                

Чоловіки розсміялись.

– Вона і один не підніме! Невже ви готові псувати таке файне тіло нагайками?

– Закрийтесь!                        

 В мене похололо на серці. Я не знала, як впоратись з такою задачею, проте мала тримати себе у руках, щоб грати на почуттях свого кріпака. Він і так тремтів від нервів.

Раби один на одним почали спускатись у копальні.

– Послухай, я сам носитиму мішки нагору. Ти тільки насипай у них землю, ясно? – прошепотів Дарій. Я кивнула.

А потім почалось пекло. Без свіжого повітря. Під постійним тиском охоронців та насмішками рабів. Я била лопатою по землі, але та була тверда, мов камінь. Долоні швидко стерлись у кров, спина боліла, голова паморочилась. Так, це вам не книжки в бібліотеці перекладати…

На противагу мені Дарій працював дуже швидко. Чудом встигав і свою ділянку копати, і мені допомагав. Він не розмовляв, не жартував, як зазвичай. Лише стирав піт с чола і знову гарував.

Здавалось, той день не закінчиться ніколи. Я збилась з рахунку, який мішок набрала. Думки плутались і навіть страх бути покараною мене більше не мотивував. Нехай б’ють, лише б дозволили вийти нагору.

– Відбій! – сповістив наглядач, коли сили були на нулі. – Знаряддя праці покладіть на місце. Піднімайтесь і ставайте навпроти своїх мішків.

Я насилу видерлась драбиною. Одяг на мені був мокрий та брудний, волосся збилось у кубло, а очі сльозились від пилу. Проте так виглядали й усі інші, тому зовнішній вигляд мене мало турбував.

Люди зі зброєю почали перевіряти чи виконали ми денну норму. Я перерахувала наші з Дарієм мішки – рівно по тридцять. Аж від серця відлягло. Обернулась, аби подякувати йому за допомогу, і раптом помітила, що він ледве стоїть на ногах.

– Як ти?                    

Йому навіть говорити було важко, тому просто моргнув у відповідь.

– У дівчини порядок, – охоронець зробив позначку.

Дарій наче цього і чекав. Він переконався, що мене не битимуть, заплющив очі… і, втративши рівновагу, повалився прямо мені під ноги.

– Води!  – закричала я. – Дайте йому попити! Людині погано!

Наглядач ліниво підняв каністру з водою й вилив половину на голову Дарію.

– Заберіть його звідси, – наказав, ткнувши хлопця носаком. – І його… володарку також.

Назад ми повертались нарізно. Дарія везли в багажнику, а мене, з мішком на голові, затиснутою між двох чоловіків.