- 9 -

Дарій

Ні! Ні, чорт забирай! Тільки не це! Я відчайдушно сподівався, що мені ввижається. Нехай Ліона буде примарою, галюцінацією від голоду, але тільки не дійсністю. Що вона забула у підвалі? Чому виглядає такою переляканою? Невже той покидьок і до неї дістався?

– Я згодна, – промовила Ліона. – Але якщо ви не дотримаєте своєї обіцянки…

– Я завжди дотримуюсь своїх обіцянок, – відповів їй Скорогодський, якого я не бачив за охоронцями. – Не буду вам заважати.

Двері зачинились. Ліона стояла посеред моєї камери і тремтіла чи то від страху, чи то від холоду. Вона була несхожа на себе: завите хвилями волосся, що вільно спадало на плечі, коротенька синя сукня й, матір Божа, декольте. Я знав, що ця дівчинка приховує свій потенціал, але навіть не підозрював, що він настільки потужний. Аж захотілось повернутись до неї у рабство. Можна й довічне, байдуже.

– На що ти погодилась? – видушив я, вгамувавши емоції.

– На те, що допоможе витягнути тебе звідси, – відповіла дівчина.

– Ну і дурна.

– Дурна, бо розраховувала на мінімальну вдячність від тебе, – вона обережно підійшла ближче. Якийсь час із жахом дивилась на мене, потім присіла навпочіпки. – Як ти?

– Розкішно, – спробував зобразити повне вдоволення ситуацією. – Тут в мене хоча б власна кімната є.

– Придурок, – скривилась вона.

– А тепер без жартів, – я сів навпроти неї. – Ліоно, якщо тебе утримують…

– Мене не утримують. Я можу піти будь-якої миті.

Вона переповіла все, що я пропустив. В мене від шоку голова йшла обертом. Одночасно захотілось Ліоні в ноги кланятись, і надавати їй по м’якому місцю за недолугий героїзм. Рятувальниця знайшлася! То я лише про себе переймався, а тепер мав і про неї думати.

 Уявив ту Дюймовочку з лопатою в тунелі… аж моторошно стало. Всі покарання будуть її. І щось мені підказувало, що наглядач над нею не зжалиться. Одна річ отримувати удари нагайкою по своїй спині, але зовсім інша – підставляти тендітне тіло дівчини.

– Ти не витримаєш, – вирвалось у мене. Голос по-зрадницьки затремтів.

– Подивимось.

– Кажу тобі, Ліоно! Тут пекло. Навіщо… Ну навіщо тобі це?

Вона знизала плечима.

– Може, для того, аби ти жив?

– Завдяки тобі мене замочать ще швидше…

Я повернувся до стіни й заплющив очі. Так хотілось заснути і вірити, що коли прокинусь – цей жах закінчиться. Або взагалі не прокидатись… Двинути коні завчасно, на зло Скорогодському.

Ліона підсунулась ще ближче.

– Ти й досі мій раб, – промовила  такою суворістю, що я аж здригнувся. – Тому маєш слухатись мене. Я наказую не падати духом.

– А то що? – хмикнув я. – Шибанеш мене струмом? Тут мене стільки раз жалили, що скоро сам почну електрику роздавати.

– Існують більш страшні покарання, ніж ті, що запрограмовані в нашийнику.

– Наприклад?            

– Я можу заспівати, – видала Ліона. – Кажуть, мій голос створений для катувань.

Якби не розсічена губа, я б точно розсміявся. Насправді її голос був прекрасним. Я радів можливості почути її, бо на фоні тієї хріні, що відбувалась у моєму житті, Ліона стала променем світла. Не знаю, як їй вдавалось зберігати позитив.

Охоронець погасив світло. Навіть коли очі звикли до темряви, я міг розрізняти лише обриси Ліони.

– Пізно вже, – зповз зі свого «ложа», звільняючи спальне місце дівчині. Ну чим не джентльмен? – Треба поспати перед завтрашнім днем.

– З твоїми ранами на підлогу не можна лягати.

– Нічого зі мною не станеться, – кинув я, вмощуючись поряд. Прийняти вдалу позу, аби не заскиглити від болю, вдалось не з першого разу, але я тримався, щоб не викликати ще більше жалості у своєї хазяйки. Ще не вистачало нових подвигів у її виконанні!

Вона теж лягла. Скрутилась калачиком і замовчала. Ми довго лежали не розмовляючи, але сон не йшов. Я таки наважився на те, що мав зробити вже тисячу разів.

– Ліоно?               

– Що?                     

– Пробач.                      

Вона затримала повітря. Напевно, не вірила власним вухам.

 – Якщо ти хочеш замолити гріхи перед смертю, то занадто поспішаєш. Бодай один день у рабстві я протримаюсь.

– Ні. Мені дійсно соромно. Я був поганим рабом.

– Найгіршим, – кивнула Ліона.

 – До речі, щодо твоїх книжок… Я їх не спалив. Рука не піднялась.

– Правда?!                     

– Угу. Вони на горищі.

– Я знала, що ти не безнадійний, – навіть крізь темряву я помітив, що вона посміхається.

– Брешеш.                     

– Ну принаймні намагалась вірити у це.

– Якщо я виберусь звідси живим, то виправлюсь. От побачиш.

Ліона замовкла. То дивилась у стелю, то вовтузилась на матраці, наче була ще якась деталь, що не давала їй спокою.  

– Дарію… – почала, вагаючись. – Ти ще не спиш? Бо я хочу…

– Вибач, крихітко, ти сьогодні дійсно дуже сексуальна, але я не в формі. Може, завтра?

– Ти – дурко? – загарчала. О, як я за цим скучив!

– Сорі, не втримався. Я знаю, що ти хочеш.

– Справді?                 

– В туалет. Відро стоїть в кутку під стіною.

– Я продам тебе у цирк! Може, хоч там оцінять твої гумористичні потуги.

– Все-все. Більше не буду, – цього разу дійсно відкинув жарти. – Хочеш, щоб я розповів про своє моє минуле?

– Угу.                     

– Повір, тут немає нічого цікавого. Я – звичайна людина.

– На звичайних бандюки не полюють.

– І то правда.

– Мені не просто цікаво. Я хочу зрозуміти, з чим і ким тепер маю справу.

Слушне бажання. На її місці я б теж вимагав пояснень.

– Ну гаразд. Вмощуйся зручніше, розповім тобі казочку на ніч…

– Сподіваюсь, з хепі-ендом?   

– Ой, а це тепер на пряму залежить від тебе…

Що ж, настав час розкривати карти.

Я не любив свою біографію. Зазвичай приховував її, аби не викликати непотрібну жалість зі сторони оточуючих. Але якщо вже пообіцяв Ліоні правду, то вирішив не приховувати жодних деталей.