- 8 -

Ліона

Кілька хвилин я стояла з телефоном у руках і тупо слухала, як калатає моє серце. Стало страшно, шалено страшно. Що робити? Куди податись? Як не накоїти дурниць? Якщо Артур не син Вікторії, то можливо і не поліцейський. Але як тоді він вийшов на мене після дзвінка диспетчеру? А якщо таки коп, то це ще гірше – порятунку з боку правоохоронців мені не дочекатись.

Можна було б попросити захисту в Рити, та я не хотіла вплутувати її у можливу небезпеку. Скоріш за все, Артур був засланим козачком, який мав замилити мені очі, аби я не кинулась шукати Дарія. І маю визнати, в нього це чудово виходило. Ну що за халепа така?! Тільки-но зустріла нормального чоловіка, той відразу виявився бандюком. З таким успіхом до старості у дівках ходитиму…

Подивилась на гроші, що досі лежали посеред столу. Тепер мені навіть торкатись до них не хотілося. А раптом це плата за смерть Дарія? Не приведи Господь… Але як мені жити далі, усвідомлюючи, що я покриваю злочинців? Треба якось викручуватись. І Дарія рятувати, якщо не пізно.

Я розуміла, що мені не сховатись. Можна було б збрехати Артуру, наче в мене болить голова або з’явились термінові плани, і відлиняти від побачення, але який сенс? Він все одно знав, де я живу, де працюю і з ким спілкуюсь. Я наче опинилась в павутині, з якої не вибратись. А єдиний шанс на порятунок – випередити павука і напасти першою. Якби ж усе було так просто…

Артур мав прийти о сьомій. Я випила слонячу дозу заспокійливого, щоб ненароком не здати себе завчасно. Переодягнулась в найкращу (читай «єдину») сукню, зробила зачіску і манікюр – мій псевдозалицяльник мав думати, що я й досі у нього на гачку. Далі склала всі гроші в сумочку – за можливості поверну їх власнику, а у ліфчик запхала маленький перцевий балончик. Так, озброєння не фонтан, проте все одно краще, ніж йти з порожніми руками.

За десять хвилин до назначеного часу біля мого дому з’явилось авто. Не поліцейське і занадто дороге, як на звичайного держслужбовця. Раніше я б таку деталь не помітила. Навпаки, зраділа б, що мене везуть в ресторан не на маршрутці. Тепер же мій мозок працював у турборежимі. Я мала запам’ятати усе, копнути глибше і при цьому не видати себе. Маленький спойлер: ніфіга в мене не вийшло.

– Яка ти красива… – промовив Артур, простягаючи мені троянду. От же котяра, наче знав, що я квітів уже сто років не отримувала. – Бачу, тобі вже краще.

– Так, дякую. Як каже моя знайома: якщо не можеш змінити ситуацію – відпусти її.

– І вона має рацію. Поїхали?

– Ага.

Артур подав мені руку, допоміг сісти в машину. Бісів джентльмен.

– Любиш морську кухню? – запитав він, виїжджаючи на шосе.

Якщо макарони по-флотському можна вважати морською кухнею, то так. На щось більш вишукане в мене банально не було грошей.

– Я люблю все, що не треба готувати.

– У цьому ми подібні, – посміхнувся.

– До речі подякуй мамі за печиво. Воно було дуже смачним, – дарма я це сказала. Ой, дарма…

Артур пригальмував.

– Хіба ти не подякувала, коли говорила з нею?

По тілу пробіг цілий табун мурах. Я втиснулась у сидіння, наче воно могло захистити мене.

– Я з нею не говорила… – пискнула.

– Хіба? – його погляд зробився суворим. – Я не люблю, коли мені брешуть, Ліоно.

Артур з’їхав на узбіччя. Я озирнулась. Як на зло, траса була порожньою. Тут хоч кричи, хоч стріляй, ніхто не допоможе.

– А самому брехати не соромно? – сама не знаю звідки у мені узялась та сміливість. – Хто ти? Що тобі від мене потрібно?

– Забагато питань. Ти маєш знати тільки одне: тебе не чіпатимуть, поки не створюватимеш проблем.

– Це все через Дарія? Невже він таке важливе цабе?

От знала, що з ним щось не те. Не може звичайний раб бути настільки нахабним. Відразу почала шкодувати про марно витрачений час. Якби була розумнішою, то б поцікавилась його минулим.

– Забудь про Дарія.

– Я маю знати, де мій раб!

Артур схопив мене за волосся й притягнув до себе. Я насилу не розплакалась. Мабуть, шок допоміг.

– Ти і так забагато знаєш… – прошипів мені на вухо. – Зупинись. Попереджаю востаннє.

Я витягла балончик.

– Це ти зупинись! – вигукнула, пускаючи в обличчя їдучу рідину. – Тільки на перше побачення вибрались, а вже руки розпускаєш! Аб’юзер довбаний.

Відчувши, що хватка Артура послабла, я вирвалась на свободу. Точніше, на вулицю. Бігти на шпильках виявилось до біса важко. Треба було взувати кросівки. Але ж хто розраховував на такий бойовик? Я думала, що потихеньку підкрадатимусь до істини, зваблюватиму, розпитуватиму… Ну, як це роблять нормальні жінки. А тут бац, і місію провалено. Не вийде з мене шпигунки, краще повертатись у свою тиху і затишну бібліотеку. Але для цього треба бодай вижити.

Я бігла з усіх сил, розмахувала руками, кричала. Та який у цьому сенс, коли довкола лише кукурудзяні поля? Артур все одно виявився швидшим. Він наздогнав мене за лічені секунди. Накинувся ззаду, повалив на землю і після цього грубо розвернув обличчям до себе.

– Догралась, дурепа! – вигукнув прискаючи до землі. – Присягаюсь, я хотів по-хорошому. Тепер з тобою розбиратиметься бос.

Артур дістав з кишені скотч (теж підготувався, зараза), заліпив мені рота і зв’язав руки за спиною. Потім закинув на плече, як кавказьку полонянку. Я брикалась, била його колінами у спину, намагалась вирватись, та безрезультатно.

– Поводься тихо, – попередив, кинувши мене на заднє сидіння. – А то їхатимеш у багажнику.

Оце так попала! А хто у всьому винний? Так, Дарій! Хоч би від досі був живий, і мала змогу придушити його власними руками.

В якийсь момент мені набридло боятись. Який сенс? Страх лише заважає раціональному мисленню. Натомість дорогою до Головного Боса я обдумувала свої наступні кроки. Вирішила говорити з ним по-діловому. Поясню, що гроші, рівно як і проблеми, мені не потрібні. Запропоную мовчання про викрадення в обмін на свою свободу та повернення Дарія. А якщо це не спрацює застосую запасний план – благання про помилування.