- 7 -

Рита приїхала відразу, як тільки дізналась, що Дарій потрапив у халепу. Вона сиділа на кухні з чашкою чаю та будувала найсміливіші теорії розслідування.

– А раптом він спланував це заздалегідь? – підкинула нову версію. – Ще бувши на свободі, домовився з друзями, що ті викрадуть його. Зараз куплять підроблені документи, і все. Дарій зникне, а якийсь… скажімо Костя, почне нове життя з грошиками, які були виручені за здачу себе в рабство.

– Не думаю, інакше б він не виносив мені мозок з вимогою продажу. Тут щось інше…

– Може, якась банда орудує... Потім перепродадуть його. У мого хрещеного колись вкрали машину, а потім він відшукав її на авторинку.

– Не порівнюй живу людину з купою заліза.

– Та купа заліза коштує так само як і Дарій, – хмикнула Рита.

– Я все ж таки сподіваюсь, що його знайдуть. Тим паче мій знайомий пообіцяв узятись за цю справу особисто.

– А, той інспектор-красунчик? От би його побачити…

Бажання Рити дуже швидко здійснилось. У двері постукали. Я чомусь відчайдушно захотіла, щоб там опинився Дарій. Раптом, викрадачі зрозуміли, який кадр їм дістався, і вирішили здихатись його, поки не пізно. Не те щоб я дуже сумувала за своїм кріпаком, просто відчуття відповідальності за його долю не давало мені спокою.

Наші відносини з Дарієм нагадали мені випадок, коли мама притягнула додому пса. Він був симпатичний, але тупий, як валянок. Не слухався, постійно гриз наше взуття і періодично ходив у туалет мені на ліжко. Та от біда, ми не могли його здихатися, бо для цього мали піти наперекір своїй совісті. Як, все ж таки, важко бути порядною людиною!

– Добрий день, – на порозі стояв Артур. – Можна зайти?

– Так, звісно.

Вдала, що не почула, як присвиснула Рита. Подруга явно зацінила мого нового знайомого. А вона була дуже прискіпливою до протилежної статті.

– Чаю? – запропонувала вона, підсуваючи до нього заварник.

– Дякую, – кивнув Артур, сідаючи біля мене. – Я не з порожніми руками. Ось це лежало в тебе під воротами.

Він поклав переді мною великий конверт. Ні адреси відправника, ні його імені зазначено не було. Я потягнулась, щоб відкрити, але Артур перехопив мою руку.

– Постривай, раптом це небезпечно. Краще я.

Ми з Ритою про всяк випадок відсунулись. Зазираючи із-за плеча подруги, я побачила, як на стіл випала пачка новесеньких банкнот, а слідом клаптик паперу. Артур передав записку мені.

«Шановна пані Ротар, приношу свої щирі вибачення за незручності. Приміть ці гроші в знак компенсації. Дарій у надійних руках»

Я прочитала раз, потім ще раз. Тим часом Рита з Артуром встигли порахувати суму.

– Тут майже пів мільйона!

– Вперше бачу, щоб викрадач платив потерпілому… – зізнався Артур. Він схилився над грошима, перевіряючи чи вони справжні. – Дивний злочин.

Я ніколи не тримала в руках такі шалені гроші. Мимоволі прикинула, скільки усього потрібного могла б купити за них… Оплатила б батькам відпочинок, зробила б ремонт будинку...

– Ні! – випадково вигукнула вголос. – Я не можу прийняти їх.

– Чому? – здивувалась Рита. – Від Дарія все одного ніякої користі не було. А так зможеш почати нове життя.

– Але ж ти сама мені його подарувала.

– Коли я його дарувала, то не думала, що він виявиться таким капосником. Ліоно, бери гроші, – підсунула гірку до мене. – Так буде справедливо.

– Навряд чи б Дарій погодився з цим.

– А хто його питатиме?

Артур, який уважно слухав нашу розмову, прокашлявся.

– Якщо тебе цікавить моя думка…

– Цікавить!

– То бери гроші. Навіщо тобі той раб? Наскільки я зрозумів, від нього були одні проблеми. Невідомо, що б він утнув наступного разу…

– От і я про це, – кивнула Рита.

– А як же розслідування? Його все одно шукатимуть?

– Ні, справу закриють. Тебе ніхто не чіпатиме, зможеш повернутись на роботу… Або ж взагалі її кинути, бо матимеш достатньо ресурсів, аби не працювати.

– Ну не знаю…

Сперечатись не хотіла, бо розуміла, що мені діло кажуть. Гроші зайвими не будуть, а Дарій і так мріяв змінити хазяїна. Навіть якщо я й не прийму компенсацію. То кому її повертати? Відправник волів залишатися інкогніто.

Рита допила чай та підхопилась на ноги.

– Все, мені час бігти. Не буду вам заважати, – багатозначно підморгнула. – Дзвони, як приймеш рішення.

– Добре.

Я провела її до воріт. Крадькома озирнулась, бо ніяк не могла позбутись відчуття, що за мною стежать, і бігом повернулась в будинок.

– Зі сторони може здатися, наче я просто на просто хочу позбутись справи, – посміхнувся Артур. – Але насправді переймаюсь за тебе, Ліоно. Інколи краще грати за правилами, які диктують бандити. Надіславши тобі ці гроші, вони проявили шанобливе ставлення, ти маєш відплатити тим самим. Не йди проти ворога, коли сили нерівні.

Я подивилась на багатства, що й досі лежали перед носом.

– Мені б хотілось відати половину на благодійність. У Фонд Допомоги Малозабезпеченим.

– Чому саме їм?

– Бо все моє дитинство пройшло у бідності. Ані іграшок, ані одягу нормального… Батьки працювали зранку до ночі, але грошей катастрофічно не вистачало. Пам’ятаю період, коли наша сім’я опинилась на межі рабства… Це дуже страшно.

Артур накрив мою долоню своєю. Від неочікуваності я аж смикнулась.

 – Ті часи позаду. Тепер ти досить заможна пані.

– Аж не віриться.

– Настільки заможна, що я навіть не знаю, чи погодиться така повечеряти зі звичайним держслужбовцем.

Я мимоволі розпливлася у посмішці.

– Думаю, погодиться.

– Завтра о сьомій?

– Гаразд.

Після фіаско на минулому побаченні, я навіть і думати не могла, що матиму другий шанс. До того ж на цей раз нам ніхто не заважатиме… Залишалося тільки побажати Дарію удачі. Врешті-решт ми з ним отримали те, чого прагнули: я – спокій, він – заможного хазяїна.