- 6 -

Ліона

Я була сама не своя від люті. Дарій перетнув межу. Хоча ні, він перетнув її ще тоді, коли спалив мої книжки, але сцена в кафе стала апогеєм його дурості. Скільки надій я покладала на знайомство з Артуром! Так хотіла скласти приємне враження про себе. А що в результаті? Заслужила амплуа збоченої розпусниці.

Йшла додому, занурена в свої роздуми. В той момент мені як ніколи сильно хотілося позбутись Дарія. Навіщо продовжувати витрачати на нього сили, гроші і нерви, коли це елементарно не цінують? Краще продати його на аукціоні, а виручені гроші витратити на благодійність. Допоможу хворій людині, наприклад. Так і сумління залишиться чистим, і життя повернеться до нормального ритму.

– Ти сумуватимеш за мною? – набридав Дарій, що плівся позаду. Ось він був веселим, наче виграв лотерею. – Зізнайся, що сумуватимеш.

– Зітхну з полегшенням.

– Я так і знав, що ти це скажеш. Та на мою думку, нам було весело разом.

– Ні, Даріє. Не весело! – гаркнула я. – Ти – невихована свинота, що знущалась з мене протягом двох тижнів. Я старалась зробити все можливе, щоб тобі було комфортно, а натомість ти сів мені на голову.

Хлопець зробився серйознішим.

– Я робив те, що вважав правильним. Якщо ти передумаєш, і не продаси мене, то поводитимусь ще гірше. Обіцяю.

Я зупинилась, глянула в його безсовісні очі.

– Ще гірше? А хіба таке можливо?

– Можливо. Я придумав кілька фішок… Але ти розумна дівчинка, тому вчиниш правильно і тим самим вбережеш себе від можливих наслідків.

– Який же ти козел!

– Так козел чи свинота? Ти вже визначся… – він сповільнив хід. – Відкрию тобі секрет: насправді я нормальний. Просто життя змушує вчиняти проти совісті.

– Совість? А ти знаєш, що воно таке?

– Уяви собі.

– Якось важко. Може, якби ти був…

Договорити мені не дав визг шин. Ми з Дарієм машинально обернулись – чорне авто з тонованими вікнами неслося прямо на нас! Я відскочила в кущі за мить до того, як воно зіб’є мене з ніг. Дарій вдарився об бампер та впав на траву. Дякувати Богу, його зачепило зовсім трохи.

Водій пригальмував, але мотор не глушив. Я вирішила показати йому де раки зимують. І так була сердита до чортиків, а тут ще й ледь не стала жертвою ДТП. Струсила з себе листя, проте не встигла влаштувати скандал, бо трапилось дещо геть непередбачуване. З автівки вийшли два чоловіка в пластикових дитячих масках. Вони підхопили Дарія, заткнули йому рота ганчіркою та, поки той офігівав від ситуації, запхали його на заднє сидіння.

– Гей! – закричала я. – Ви що робите?!

Чоловіки навіть не глянули на мене. Вони повернулись в машину, захлопнули дверцята й поїхали геть, обдавши мене хмарою їдкого диму. Я не знала радіти чи плакати. З одного боку мене пограбували – вкрали раба, з іншого… так я ж і сама хотіла позбутися Дарія.

Якийсь час топталась на місці, не знаючи що робити. Потім здоровий глузд узяв гору над моїми образами на кріпака. Вирішила викликати поліцію.  

– Добрий день, що у вас сталось? – байдужим голосом запитав диспетчер.

– Якісь люди схопили мого раба й повезли у невідомому напрямку.

– Вас зрозумів. Дозволяєте використати дані GPS з вашого телефону, щоб прислати дільничного?

– Так, звісно.

– Залишайтесь на місці.

Страх підкрався непомітно, проте з кожною миттю він ставав усе сильнішим. На моїх очах викрали людину! А де гарантія, що ті покидьки не повернуться по мене? І які у них плани на Дарія? В голову відразу полізли страшні думки про чорний ринок органів і тому подібне… Ні, я не хотіла такої участі для Дарія. Що б він не утнув, та все ж таки залишався людиною. Людиною, за яку саме я мала нести відповідальність…

– Яка несподіванка, – зітхнули в мене над вухом.

Коли побачила, хто стоїть поряд, то стала хвилюватися ще більше. Артур. Що він забув на моїй вулиці?

– Знову привіт... – я видушила посмішку. – А я тут стою. На поліцію чекаю.

– Знаю. Тому мене й викликали.

Мені перехопило подих. Артур – наш дільничний? Та якби я раніше про це знала, то вже б давно почала закон порушувати!

– Ти? Ого… А чому не у формі?

– Бо в мене сьогодні вихідний.

Я пригадала, як буквально годину тому він «запізнювався» на роботу. Неприємно, звісно. Та з іншого боку, я б і сама втекла, якби наслухалась Дарія. Стоп! Дарій – ось що зараз головне.

– Допоможи знайти Дарія. Я боюсь, щоб з ним не трапилось чогось страшного.

Артур витягнув з кишені блокнот і ручку. Почав розпитувати мене про те, що сталося, робив які позначки та час від часу дивися на мене з-під лоба, наче не довіряв словам.

– Все ясно, – промовив в решті решт. – Будемо працювати, а ти поки що постарайся поменше виходити з дому. Хотімо, я тебе проведу.

– О, дякую!

– Це моя робота, – обірвав радість. – Я маю перевірити деякі деталі.

– А… Та все ж, мені б хотілося перепросити. Дарій ніс повну маячню! Я не така.

Артур звів очі до неба.

– Хочеш сказати, що раб насміхався з хазяйки? Навіщо йому це?

Ось так у нас з’явилась тема для розмови. Дорогою до мого будинку, мене мов прорвало. Я розповіла про все, що трапилося зі мною після появи Дарія. Про кожну його витівку, кожен недолугий жарт, кожну погрозу перетворити моє життя на пекло, якщо я його не продам. Артур слухав з цікавістю, під кінець навіть почав співчувати мені.

– Не солодко тобі було, – підсумував він, коли на власні очі переконався, що історія про пожежу на моєму подвір’ї – не жарт. – Вибач, я ж не знав.

– Та нічого. Але, будь ласка, відшукай Дарія… Я все одного хвилююсь за нього.

 – Зроблю все можливе. Обіцяю.

– Добре… – я зам’ялась біля дверей, не знаючи як краще попрощатись. – Дякую.

– Поки нема за що, – він дістав візитку. – Тут мій номер телефона. Раптом щось трапиться… або просто захочеш поговорити… Я зайду завтра, щоб перевірити чи в тебе все гаразд.