- 5 -

Ліона

Нехай я і показала, хто в домі хазяйка, та Дарій все одно не здавався. До пізньої ночі волав під вікнами: то тиснув на жалість, то співав якусь маячню, аби не дати заснути мені. Замовк лише під ранок, а за годину продзвенів будильник. Пора на роботу.

Піднялась, як у старі добрі часи, коли жила одна. Спокійно сходила в душ, одягнулась, поставила чайник, аби заварити собі того, що Рита називає пилом від кави, і тільки після цього пішла відчиняти Дарію. Той сидів у плетеному кріслі. Надутий, як жаба ропуха, та геть сердитий.

– Мене обкусали комарі, – кинув замість привітання.

– Бідненький. Заходь, приведи себе до ладу і можеш сісти до столу.

– Як скажете, – скривився, – пані Ліоно.

– Покарання йдуть тобі на користь.

– Це не покарання, це знущання! Краще б вже током мене шибанула.

Продовжуючи бубоніти, Дарій таки зайшов у будинок. Скинув брудний одяг прямо посеред вітальні й, залишаючись в одних трусах, пішов до ванної. Я автоматично потягнулась, аби прибрати за ним, але вчасно зупинила себе. Не для того мені раба дарували, аби я за ним смердючі шкарпетки збирала.

– Ну ти і свин! – відфутболила закоптілі штани у бік пральної машинки.

– Хрю, – посміхнувся Дарій.

Поки він уплітав сніданок, я думала-гадала, як уберегти себе від чергового сюрпризу. Кількох днів спільного проживання мені було достатньо, аби переконатися, що Дарій – істота непередбачувана.  Вирішила не залишати його на самоті, й узяти з собою на роботу. Нехай краще корисну літературу читає.

– Прискорюйся, сьогодні підеш зі мною, – постановила, радіючи своїй винахідливості.

– Куди?

– В бібліотеку.

– Пфф… Ні, дякую.

– А я тебе й не питаю, – набралась хоробрості й додала: – Це наказ!

Дарій відставив тарілку. Зміряв мене поглядом, від якого здалося, наче я стою перед ним голою.

– Коли в тобі прокльовується впевненість, ти стаєш привабливішою.

– Правда?

– Угу, – я прийняла це за комплімент. Нарешті щось приємне з його вуст! Не дарма мама постійно каже: «ситий чоловік – добрий чоловік». Це працювало навіть у випадку з Дарієм.

Дорогою до бібліотеки, ми постійно ловили на собі допитливі погляди. Сусіди перешіптувались (напевно не могли второпати, звідки у мене взялися гроші на раба), а жіночки середнього віку, що гуляли з собаками, відверто пускали слину на Дарія. Знали б вони яке то щастя жити з ним під одним дахом! Так класно, аж око сіпається.

– Зараз почнеться прийом відвідувачів, – пояснила я, відчиняючи залу. – Сиди тихо, не заважай.

– Аби тільки не померти від нудьги…

– Для цього обери будь-яку книгу та читай її. Вкінці дня перекажеш, про що вона була.

– Відстій, – хмикнув кріпак, проте таки пішов на пошуки чтива. Я ж тим часом узялась за свої звичні обов’язки.

Кілька годин минули у цілковитій тиші. Дарій дійсно занурився у книгу! Мене аж гордість узяла. Дивись у такому темпі, зроблю з нього нормальну людину…

– Добрий день! – почулося поряд.

Я відірвалась від комп’ютера й побачила перед собою молодого чоловіка. На голову вищий за мене, з хвилястим темним волоссям і широкими вилицями. Одягни його в темний плащ, і вийде ідеальна візуалізація героя одного з моїх улюблених романів. Я мимоволі ковзнула поглядом по його пальцям, переконалась що на них немає обручки, і… почала шалено тупити.

– Що сталося… Тобто добрий день! Як справи?

– Добре, – посміхнувся незнайомець. – Моя мама попросила повернути вам книжки, і ще це… – разом із пакунком детективів мені вручили коробку домашнього печива.

Я занервувала ще більше.

– Ваша мама? О… Вікторія Лисс! Дуже мило з її боку.

Вікторія була однією з найзавзятіших читачок. На таких як вона трималася уся бібліотечна справа. Часом ми настільки захоплювались обговоренням сюжетів, що забували про все на світі. Рита навіть жартувала, що Вікторія – це я у старості.

– Ви ж Ліона?

– Так.

– Мені про вас кожної зустрічі розповідають. Бачу, що не дарма.

– Ох… – я витерла спітнілі долоні. – Це приємно. Якщо, звісно, розповідають хороше…

– Тільки хороше! – чоловік подивився на безлад на моєму робочому столі, секунду повагався. – Бачу у вас багато роботи… Та, може, ви знайдете годинку, аби випити кави?

Я не вірила своїм вухам. Цей красень запрошує мене на каву! І нехай після такого хтось заїкнеться, що робота бібліотекаря – відстій. Он який бонус мені від клієнтки прилетів.

– З вами? – про всяк випадок перепитала я.

– Якщо ви не проти.

Чи була я проти? Та мені хотілося верещати від захвату!

– О шостій. Шостій гостині… – відчувала, що червонію, як дурна.

– Чудово. Я зайду.

– Чекатиму!

Чоловік зробив кілька кроків до виходу та обернувся.

– До речі, мене Артуром звати.

– А мене… Мене ви і так знаєте.

Артур кивнув.

– До вечора.

Я посміхалась, дивлячись йому услід. Кров кипіла, руки тремтіли… Вперше за стільки часу мене покликали на побачення, ще й не абихто, а справжній красень.

– С.О.С. – подав голос Дарій, про якого я й зовсім забула. – У нас намічається потоп.

-Що? – здригнулась. – Де потоп?!

– Під тобою. Побачила того чувака, й розтеклася перед ним калюжею… Аж дивитися бридко.

Ейфорія пройшла.

– Ти мав не на нас дивитися, а у книгу!

– Я її вже прочитав.

– Хм… – я підійшла до столу, де сидів Дарій. – Так швидко? І що ж це за книга така?

Хлопець показав мені обкладинку. «Тонкощі Камасутри».

– Знаєш, було навіть цікаво! – зізнався він, радіючи від того, що знову збив мене з пантелику. – Переказувати?

– Не треба.

– Чому?

– Бо я сподівалась, що ти обереш щось нормальне!

– Чим ця книга не нормальна? Ти її дискредитуєш, – він розгорнув на сторінці з ілюстраціями. – Багато корисного описано. Ось подивись.