- 4 -

Ліона

Рита блукала уздовж полиць, удаючи наче прийшла за книгою. Інколи вона велась на незвичну обкладинку, діставала екземпляр, але відразу морщила ніс.

– Смердять древність… Ліоно, ти бібліотекар чи археолог? Повір мені на слово, ще пару років, і світ остаточно перейде на електроніку. Ніхто не захоче пертись у бібліотеку, коли можна буде завантажити будь-яку книгу на гаджет.

Я протерла пил на корінцях наукової фантастики і перейшла до відділу про подорожі.

– З появою кіно, таке і про театр казали. Але ні, п’єси досі ставлять.

– І на них ходять лише старушенції.

– Не правда. Я теж минулого місяця ходила! – про те, що навколо мене дійсно сиділи лише пенсіонерки, вирішила промовчати. – А друковані книги – особливе задоволення. Жодна електроніка не зрівняється з шелестом справжніх сторінок.

– Не розумію, про що ти. Особисто я бачу лише тони зрублених дерев, які повільно вкриваються пліснявою. І ти разом з ними.

– Зараз знову почнеш переконувати мене знайти іншу роботу? – обов’язкова тема, яку треба зачепити при нашій зустрічі.

Рита плеснула в долоні.

– Вгадала!

– Якщо чесно, – я вручила щіточку подрузі, аби та не стояла без діла. – Я й сама про це замислююсь. Відколи з’явився Дарій, гроші зникають з космічною швидкістю…

– О, а ти не думала відправити його на підробіток? Нехай теж щось заробляє, а то сидить в тебе, як кімнатна квіточка. Суто для краси.

Якщо Дарій – квіточка, то тільки отруйний плющ.

– Чому для краси? Наприклад сьогодні зранку я попросила його покосити траву на подвір’ї.

– Попросила? – Рита закотила очі. – Він – раб. Йому треба наказувати!

– Наче це так легко…

Часом у мене здавали нерви, і я дійсно хотіла нагримати на  Дарія, як це роблять інші рабовласники. Вказати на його місце, пригрозити, завалити роботою… Та щойно відкривала рота, цей потяг кудись зникав, а на його місце приходила бісова сором’язливість. До всього Дарій дивився на мене таким поглядом, наче заздалегідь зауважував, що мої слова для нього – порожнє місце. Для мене було загадкою, чому він так швидко погодився узятися за прибирання біля дому. Напевно, просто набридло бити байдики.

– Це не так вже й важко. Можеш прийти у гості й потренуватися на наших рабах. А раптом, сподобається?

– Ні, дякую. Я таки сподіваюсь, що незабаром в ньому прокинеться совість.

– Боюсь, без покарань вона спатиме вічно.

– Може, заборонити йому дивитися телевізор? – замислилась я.

Рита ледь не звалилася з драбини, куди видерлась аби розігнати пилюку з книжок.

– Він в тебе ще й телевізор дивиться? Непогано так влаштувався… Це в черговий раз доводить, що краще купувати лише чистокровних рабів.

– «Чистокровні» звучить гидко навіть по відношенню до тварин.

– Але факт залишається фактом. Раб, який не скуштував свободи, ніколи не проявить супротиву. Служіння господарю в ньому закладене на генетичному рівні.

Я навіть не знаю, що гірше: усе життя бути на побігеньках чи в один момент позбутися свого звичного життя. Як після такого не обізлитися на увесь світ?

– Цікаво, що привело Дарія в рабство...

– Те, що й усіх інших – борги, – байдуже хмикнула Рита. – Його минулий власник згадував щось таке, але я не вслухувалась.

– Це ж яку суму треба позичити, щоб продати за неї свою свободу. Тим паче довічно.

Коли наша родина опинилась на межі банкрутства, а борги за комунальні платежі сягнули критичного рівня, ми почали морально готуватися до того, що хтось із батьків піде у тимчасове рабство. Схема достатньо проста: держава виставляє рахунок, якщо людина (чи її рідні) не в змозі погасити його, то ця сума перетворюється на фактичну вартість потенційного раба. Чим більша цифра боргу, тим триваліше рабство. Потім треба їхати на аукціон, де за тебе боротимуться майбутні власники. Іншими словами, покупець сплачує борг державі замість вас, але ви натомість зобов’язуєтесь відпрацювати в нього певний термін. Також закон дозволяє ще більшу дикість – будь-яка особа, що досягла повноліття, має право добровільно продати себе в довічне рабство. На такі крайнощі зазвичай ідуть з метою забезпечити безбідне життя близьким, адже в статусі раба, сам ти вже не можеш користуватися капіталом.

Що ж змусило Дарія стати кріпаком? Це питання ніяк не йшло мені з голови. Раптом такою самопожертвою він когось врятував? Може, у нього була хвора мати чи сестра… Залишалося тільки здогадуватись, адже така інформація була конфіденціальною та не могла розголошуватись навіть для власників.

– Ти не маєш забивати голову дурницями, – немов прочитала мої думки Рита. – Його минуле більше нічого не означає. Він – твоя власність, чистий аркуш, на якому ти можеш писати, що душі заманеться. Головне, зберігай субординацію. Навіть, якщо вирішиш використовувати його в особливих цілях…

До мене не відразу дійшло, про що вона.

– Це в яких?

Подруга склала руки на грудях та зміряла мене насмішливим поглядом.

– Ти – самотня дівчина, він – чоловік, що зобов’язаний коритися будь-яким твоїм забаганкам. Хоча, думаю, тут його й примушувати не доведеться.

– Постривай… – я озирнулась, чи випадком ніхто не зайшов у залу. – Ти натякаєш на інтим?

– Ага. Давненько так натякаю! Може, Дарій, і не супер-робітник, але тіло у нього що треба.

Обурення накрило мене з головою. Вигадала таке!

– Ні! – вигукнула я. Занадто голосно, бо бібліотекою прокотилася луна. – Це ж заборонено. Навіть у в’язницю потрапити можна!

Рита розсміялась.

– Не в нашій країні! Секс давно є складовою рабства, просто це замовчується.

– Але раб може…

– Що? Поскаржитися поліції? Думаєш, його хтось послухає?

Перед очима постала остання зустріч з правоохоронцями. Дійсно, думка кріпака для них нічого не варта.

– Не послухає, – мала погодитись я.

– Отож-бо і воно. До відповідальності притягнуть тільки того, хто сам у всьому зізнається. Та й взагалі, у твоєму випадку навіть перейматися не варто. Для Дарія це було б радше нагородою.