- 3 --

Ходити за покупками з Дарієм – задоволення для мазохістів. Після крамниці з одягом він трохи притих, але щойно поснідав, знову відновив у собі запас сил для виїдання мозку. То скаржився на якість продуктів, які я обирала, то зніс візком поличку з туалетним папером, то скиглив, що замерз біля холодильників. І це при тому, що надворі стояла спека! Часом мені здавалося, ніби Рита підігнала не кріпака, а норовливого підлітка, що потребує цілодобової уваги.

Ми повертались додому. Дарій ніс пакети з продуктами – хоч якась від нього користь – я ж міркувала про те, на які гроші маю прожити наступний місяць. Це виявилось завданням із зірочкою. Може, й дійсно пошукати більш оплачувану роботу? Мала б змогу батькам допомагати… Добре, що ті не знають про раба. Якби дізнались, що я стала частиною ненависної системи, то закотили б грандіозний скандал. Ще б пак! Одного разу ми самі ледь не перетворились на кріпаків... Мені боляче навіть згадувати про ті часи, але факт залишається фактом: минуле назавжди змінило моє ставлення до світу, в якому доводиться жити.                                         

Раптом мою увагу привернула яскрава вивіска «БЕСТСЕЛЕР РОКУ» на вітрині книжкової крамнички. Зазвичай я заходила туди, аби погортати новинки й насолодитися запахом свіжих чорнил (у кожного свої фетиші). Купувала рідко, бо у наш час друковані книги коштують космічних грошей. Мій рівень – гаражні розпродажі, де можна відшукати кілька непоганих романчиків і врятувати їх від печальної участі макулатури. Але того дня я просто не змогла оминути книгу під назвою «Різні рівні або Чому раби ніколи не зможуть стать повноправними».               

– Гидота яка, – вирвалося в мене.

– Чому ж? – не зрозумів Дарій. – Нормальна книга, я читав.

– Це промивання мізків. Навіювання людям того, що вигідно владі.

– Постривай… Тільки не кажи, що належиш до тих… – скривився, – ідеалістів! Тепер зрозуміло, чому ти не можеш дати раду навіть одному кріпаку.

– В якому сенсі «не можу»? У нас же все нормально… Хіба ні?

– Твоя толерантність грає проти тебе, Ліоно. Наразі я керую тобою. А має бути навпаки.

Він мав рацію. І це було трохи прикро.             

– Просто мені не хочеться бути тираном, – чомусь почала виправдовуватись. – Якщо ти не помітив, я намагаюсь побудувати партнерські відносини. Принаймні на період, поки не дізнаюсь, як зробити тебе вільним.

Дарій перегородив мені дорогу.

– Ти дійсно хочеш подарувати мені свободу? – перепитав.

– Так. Треба проконсультуватись у юриста…

– Можеш не витрачатись на спеціалістів. Я і так скажу, що в тебе не вийде. За чинним законодавством дарування свободи можливо лише тоді, коли рабовласник забезпечить кріпака власним будинком, роботою, медичною страховкою та рахунком у банку. Не ображайся, але ти не схожа на дівчину, яка має для цього достатньо грошей.

– Хіба інших шляхів немає?

– Ні. Тому я повторюсь знову: Ліоно, продай мене у більш заможну сім’ю.

– Та не буду я тебе продавати! Людина – не товар.

– Яка ж ти вперта!                      

Наша суперечка привернула увагу чоловіка, що проходив повз. Солідний, у темному діловому костюмі. Він крокував вулицею, опираючись на палицю зі срібним наконечником, а за ним, точно собаки на ланцюгу, йшли троє рабів. Усі були одягнені в однакові сірі комбінезони, носили однакові зачіски й однаково тупили погляд у землю.

Незнайомець зупинився біля нас.

– Добрий ранок пані, – привітався зі мною. – У вас проблеми з рабом?

Я насилу втрималась, щоб не зізнатись, що мій раб і є проблемою.

– Та ні… – прозвучало геть не переконливо.

Чоловік, звузивши очі, оглянув Дарія. Той у відповідь зробився смиренним, як у перші хвилини нашої зустрічі. Ти диви який! Увімкнув режим хорошого хлопчика.

– Інколи вони виходять з-під контролю… – незнайомець нахабно підняв підборіддя Дарія кінчиком своєї палиці. – Будьте обережною. Я б радив замінити його нашийник на нову модель. Там більший спектр покарань.

– Дякую за пораду, – прошипіла, хапаючи свого кріпака за руку. – Нам час йти.

– Гарного дня, – кивнув чоловік і разом зі своєю свитою сунув далі.

Я подумки послала його під три чорти. Терпіти не можу розумників, що пхають носа у чужі справи! Своїх рабів перетворив на безвольних клонів, ще й мого виховувати береться. Мене осяяла геніальна думка. Принаймні, так здавалося у той момент…

– Дарій! – вигукнула на емоціях. – Присядь.

У хлопця округлились очі.

– Тобто?               

– Роби, що я тобі кажу!

Той, скоріше з цікавості, підкорився – опустився на одне коліно й з викликом подивися мені в очі. Я торкнулась його нашийника – грубий шматок заліза, з купою датчиків та маячків. Це принизливо і не правильно. Навіть собакам такі не одягають, що вже казати про людей! Подумала, якщо я – хазяйка, і можу робити з Дарієм все, що заманеться, то в першу чергу позбавлю його від рабської атрибутики.

– Від сьогодні ти не носитимеш це ярмо, – намацала застібку.

– Ні-ні-ні-ні! – відсахнувся. – Не треба!

Мені здалось, що то було проявом ввічливості. Посміхнулась, натиснула на кнопку, яка мала б вимикати магнітний замок.

 – Ти дурна чи… – останнє, що почула перед тим, як мене шарахнуло пристойним розрядом току.

До горлянки підкотила нудота, перед очима все попливло... І я вперше у житті втратила свідомість. Прямо посеред вулиці.

Дарій

Добрячий розряд току пройшовся по всьому тілу. Волосся стало дибки, руки тремтіли, а перед очима мерехтіли темні плями. Хріново, але я думав, що почуватимусь ще гірше. Бісова Ліона! Хто її просив лізти до нашийника? Невже було так важко прочитати інструкцію?

Долаючи приступи нудоти, я підповз до хазяйки.

– Агов, – смикнув за рукав. – Ти як?

Вона не відповідала. Втратила свідомість. Перше, що спало мені на думку, – втекти. А чому б і ні? То був би найгірший вчинок, на який тільки спроможний раб. Після такого мене б точно перепродали. Похитуючись, як від сп’яніння, звівся на ноги. Підняв комір сорочки, щоб нашийник не привертав уваги перехожих, й помалу рушив вулицею.