- 2 --

Я дорахувала до десяти. Потім ще раз. І ще. Впевненості це чомусь не додало. Що Рита собі думала? Як я віддаватиму кріпаку накази, якщо навіть заговорити з ним соромлюсь. Десь з четверть годити годувала комарів на вулиці, збираючись силами.

– Так, – пробубоніла сама до себе, – досить. Йому теж зараз несолодко. Може, боїться ще більше ніж я.

Видохнула, машинально поправила зачіску – завжди так робила, коли нервувала, і врешті повернулась до хати. Кріпак усе ще стояв там, де ми його залишили. Бідолашний, мабуть, вкрай розгубився.

– І знову привіт. Тобто добрий вечір… – я катастрофічно боялась зустрітися з ним поглядом. Роздивлялася стінку позаду нього, фіранки, павука під стелею – що завгодно, аби тільки уникнути зорового контакту. – Здається, нам треба познайомитись. Мене звати Ліона.

– Дуже приємно, пані Ліоно, – відповів кріпак.

– А… вас як називати? – я почувалась незатишно. Не знала куди стати, яку позу зайняти. Ось вони, наслідки нестачі чоловічої уваги. Ніколи не вміла знаходити спільну мову з протилежною статтю. – Тобто… раніше ви ж мали ім’я.

– До вас мене називали Дарієм.

– Добре, нехай так і залишиться.

Дарій – досить символічно з огляду на те, що він дістався мені у дарунок.

– Дозвольте запитати, – знову подав голос кріпак. – Ми сьогодні поїдемо в маєток, чи наразі я маю залишатися в будинку до рабів? Бачу після минулого мешканця тут залишився повний розгардіяш.

Я не відразу зрозуміла, що він має на увазі. А коли таки дійшло, то стало геть ніяково. Який сором! Кріпак сприйняв мою хату за тимчасовий прихисток для рабів. Невже все настільки погано? Я крадькома озирнулась: купа одягу на стільцях, зів’ялий фікус, невеличка діра на килимі, яку ми з Ритою пропалили під час Різдвяних ворожінь… Ну гаразд, не хороми. Але якщо прибрати, то буде цілком затишно.

– Як вам це пояснити… – обличчя залилося фарбою. – В мене немає маєтку.

– Апартаменти? Фазенда? – кріпак став перераховувати варіанти. – Невже ферма?

– Ні, – мені хотілося провалитись крізь землю. – Ми житимемо тут, бо іншої нерухомості я не маю.

У Дарія округлилися очі.

– Тут? – перепитав.

– Угу… Я щось придумаю для вашого комфорту. Може, ну не знаю, переділю вітальню ширмою...

Кріпак склав руки на грудях, чого до цього собі не дозволяв. Та й взагалі його смиренність стрімко зникала. Він зміряв мене поглядом й розчаровано похитав головою.

– Оце я попав… – зітхнув. – Деякі раби живуть багатше, ніж моя володарка. Нижче падати нікуди.

Такого я точно не очікувала. Прямо удар нижче пояса.

– Ну знаєте! Я б і сама не відмовилась жити краще, але доходи не дозволяють.

Дарій скривився. Пройшов повз мене, здув з крісла залишки конфеті й всівся перед журнальним столиком. Добре, хоч не додумався покласти на нього ноги!

– Послухай, дівчино. В мене є чудова ідея, – промовив такою зверхньою інтонацією, наче ми обмінялись ролями: він став паном, а я – рабинею. – Продай мене. Я молодий, здоровий, сексуальний. За допомогою хорошого агента ти зможеш виручити стільки, що вистачить на пристойну квартиру. Переїдеш з цієї халупи, заживеш як нормальна людина.

Стоп. Наскільки мені відомо, раби навіть погляд на володарів зайвий раз не підіймають. Тоді що відбувається з моїм? Невже мені дістався якийсь бракований?

– Ні, я тебе не продаватиму, – постановила, якомога впевненіше.

– Чому?

Бо я виступаю проти рабства і не стану наживатися на чужій свободі. До того ж пообіцяла Риті, що проживу з ним бодай місяць.

– Бо так вирішила.

Дарій закотив очі. Він нічого не відповів, проте утяв те, що було красномовніше за слова – узяв пульт від телевізора, увімкнув трансляцію футбольного матчу та відкинувся на спинку крісла.

Я ж балансувала між бажаннями вигнати цього нахабу зі свого будинку... і розревітися від безсилля.

– Зручно? – гаркнула до нього.

– Буде краще, якщо принесеш холодного пива.

– Я не п’ю пиво.

– Шкода.

Кріпак повністю занурився у матч. Я стала не цікавою для нього. Користуючись нагодою, втекла до себе у спальню і зачинилась на замок. Щось пішло не так. Де обіцяні Ритою переваги наявності раба?

Згадала про теку з документами. Витрусила папери на ліжко і стала читати. Спершу не було нічого цікавого – метрика, характеристика, особливі навички, довідки з медобстеження… Аж раптом натрапила на невеличку брошуру: «Інструкція з керування нашийником раба». Розгорнула й почала читати:

«Нашийник на вашому рабі – не лише аксесуар, що підкреслює його статус, а й ваш незамінний помічник. Синхронізуйте девайс зі своїм смартфоном, і отримайте змогу моніторити стан здоров’я раба, відстежувати його пересування й розмови, а також використовувати голосові команди для покарання у разі виникнення труднощів» – прочитала я.

А це вже цікаво. Вирішила не відкладати, й відразу завантажила додаток на свій телефон. Якщо вірити даним, що з’явились на екрані, у Дарія було підвищене серцебиття (страх або хвилювання). Напевно помилка, бо з виду і не скажеш. Лежить собі, як король…

«Увага! Налаштування голосових команд. Назвіть ім’я вашого раба»

– Дарій, – промовила я у динамік.

«Прочитайте голосові команди: «Дарій, дискомфорт», «Дарій, біль», «Дарій, агонія».

Я уставилась на екран. Що за дикість? Я не збираюся катувати свого раба! Про все можна домовитись на словах. Навіщо застосовувати жорстокість? Вимкнула додаток, так і не завершивши налаштування. Я не варвар, зможу знайти підхід до людини.

А Дарій наче відчув це.

– Ліоно! – покликав він. – Я хочу їсти.

Я зціпила зуби. Тепер до розгубленості додалось роздратування. Спробувала сконцентруватися на останньому, аби виглядати більш суворою.

– Голодний? – перепитала.

– Так.

– То приготуй і мені, – вимкнула телевізор у той самий момент, коли м’яч полетів до воріт. – В холодильнику була ковбаса, на пару бутербродів має вистачити.