Ліона
Я поверталася додому після виснажливого робочого тижня. Якби ж тільки знала, що посада бібліотекарки вимагає стільки зусиль! Коли влаштовувалась у центральну міську бібліотеку, розраховувала тихенько попивати чайок, безкоштовно читати романи й на додачу отримувати за це зарплатню, але ні… Часом я втомлювалась настільки, що аж в очах рябило. Наприклад зранку привезли велику партію книжок від якоїсь благочинної організації. А їх-то треба перебрати, підклеїти, ввести у базу даних, відсортувати за жанрами й виставити на поличках в алфавітному порядку. І байдуже, що у мене День народження! Робота – понад усе.
Звернула на сусідню вулицю в надії зайти до кондитерської та купити шматочок торта, щоб хоч якось побалувати себе. Ювілей, як ні як! Але от халепа, там було зачинено. У повному розпачі, без настрою та солодощів почалапала до будинку.
Я жила одна. Колись намагалась завести кота, але той не витримав сусідства й утік. Бачте, на помийці йому комфортніше! Та й грець із ним. Все одно не було грошей зайвий рот годувати. Добре, що покійна бабуся залишила мені хатину у спадок, а то б довелося увесь заробіток витрачати на оренду якоїсь кімнатки на задвірках міста.
Перетнула подвір’я, відмітила про себе, що не завадило б покосити бур’яни, бо ті вже сягали вікон. Зайшла на ґанок… і раптом помітила, як за фіранками промайнула чиясь тінь. Перелякалась не на жарт. Грабіжники? Але в мене нічого красти. Якому бовдуру стукне в голову зламувати таку убогу хатину? Кілька секунд збиралася з думками. Викликати поліцію? А раптом мені привиділось? Ще штраф за хибний виклик платити. Ні, дякую. Врешті схопила граблі, щоб у разі нападу мати, чим захищатися, й штовхнула двері. Ті з пронизливим скрипом відчинилися.
– СЮРПРИЗ!!! – закричали прямо на вухо. Я щосили замахнулася граблями, бо найкращий спосіб захисту – атакувати першою. – Обережно!!!
Увімкнулося світло, і тільки тоді я побачила перед собою бліде обличчя подруги – Рити. Граблі просвистіли в кількох сантиметрах від її вуха. Жах, якби я не була такою незграбною, то прибила б єдину близьку мені людину.
– Ти що тут робиш? – запитала, відставляючи свою зброю до стіни.
– Прийшла привітати тебе з Днем народження! – у підтвердження своїх слів Рита дістала з-за поясу хлопавку й випустила з неї жменю конфеті.
Я видушила посмішку. Насправді ж подумала, що доведеться витягати пилосос, бо шматочки кольорового паперу розлетілися по всій вітальні.
– Дякую, звісно… Але ж я казала, що не святкуватиму. В мене ж навіть пригостити тебе нічим…
– Так не можна, Ліоно! Тобі двадцять п’ять – найсолодший період життя. А ти, замість того, щоб насолоджуватися ним, перетворюєшся на бібліотечного щура. Навіть День народження провела серед макулатури.
– Така в мене робота, – я скинула взуття й впала у крісло.
Рита ніколи не приховувала, що недолюблює мою професію. Постійно вмовляла звільнитися й пошукати щось більш презентабельне. А ще краще – багатого чоловіка, який забезпечить мені безбідне майбутнє. Ні… такий шлях не для мене. Краще житиму скромно, проте не залежатиму від подачок з барського плеча.
– Давай не будемо про роботу. Краще перейдімо до тієї частини, де треба вручати подарунки, – в Рити загорілися очі. Ох, знала я той вогонь, він не раз приносив нам неприємності.
– Та можна й без подарунків…
– Не можна! Ти мені, як сестра. Ні, навіть краща за сестру. Невже думала, що я заявлюсь з порожніми руками, – Рита відійшла до дверей у спальню. – Тим паче сама б ти на таке точно не назбирала…
Її слова насторожили ще більше. Ніколи не зізнавалась у цьому, але я не любила приймати подарунки від Рити. Її родина була дуже забезпеченою – небо і земля у порівнянні зі мною. Я постійно потерпала від докорів сумління через те, що не можу купити чогось нормального у відповідь. Наприклад, на Новий рік Рита подарувала мені сумку за ціною десяти зарплат бібліотекаря, а я їй – в’язані власноруч рукавички. Контраст відчутний, че не так?
– Сподіваюсь, ти не додумалася придбати щось коштовне. Рито, чесне слово, я таке не прийму.
– Це не ювелірка.
– Фух…
– Не буду більше інтригувати, – вона повернула ручку. – Та-дам!
В мене відпала щелепа. Зі спальні. Ні. З МОЄЇ спальні вийшов чоловік – який нонсенс. Молодий, років до тридцяти, підтягнутий блондин (терпіти блондинів не можу) зі світло-сірими очима, які вивчали мене з-під незвично довгих вій. З одягу на ньому були лише джинсові штани й… нашийник.
Мені частенько доводилося спілкуватись з кріпаками – інколи їх присилали до мене по книжки. Але у нашій сім’ї рабів ніколи не було. Зазвичай їх купують лише дуже багаті. Наприклад, батьки Рити. У них, якщо не помиляюсь, живе кілька поколінь кріпаків, яких завезли з Мексики ще пів століття тому.
– Д-добрий вечір… – промовила я, соромлячись дивитися на хлопця. Ну молодець, Ритка! Хоч би попередила, що буде не сама, я б у хаті поприбирала.
Кріпак не відповів, лише опустив погляд додолу.
– Подобається? – запитала Рита.
Я не звикла говорити про інших так, наче вони якась річ. Навіть про рабів. Нехай без прав та волі, але ж вони все одно люди!
#110 в Фантастика
#9 в Антиутопія
#2506 в Любовні романи
#1218 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 03.01.2022